Сицилієць - Маріо Пьюзо

Отже, під час нападу в Портелла-делла-Джінестрі Ґільяно був у Монреале, дбав про Пішотту.

Коли Сільвіо Ферра розвернувся на звук феєрверків, три речі одночасно закарбувалися в його свідомості. Перша — маленький хлопчик, який ошелешено дивився на свою руку. Там, де мала бути долоня з мотузкою від повітряного змія, була жахлива кривава кукса, а повітряний змій злітав високо в небо над схилами Монте-Кумета. Друга — власний шок, коли він упізнав у феєрверках постріли кулеметів. Третя — великий чорний кінь, який оскаженіло летів крізь натовп без вершника, і по його боках струменіла кров. Тоді Сільвіо Ферра сам помчав крізь натовп, шукаючи дружину та дітей.

На схилах Монте-Піццута Терранова спостерігав за цією сценою в бінокль. Спочатку він подумав, що люди падають на землю від жаху, а тоді побачив нерухомі тіла, застиглі в особливому русі, притаманному смерті, і відштовхнув стрільця від кулемета. Але коли його кулемет замовк, зброю з Монте-Кумета досі було чути. Терранова подумав: Пассатемпо ще не помітив, що кулемети спрямовані надто низько й косять людей. За кілька хвилин і той кулемет зупинився, і Портелла-делла-Джінестру заповнила моторошна тиша. Тоді до гір-двійнят піднісся плач живих, крики поранених і вмирущих. Терранова дав сигнал своїм людям зібратися навколо нього, розібрати кулемета, а тоді повів їх іншим схилом гори. Утікаючи, він міркував, чи повертатися йому до Ґільяно, щоб доповісти про трагедію. Він боявся, що Ґільяно стратить на місці і його, і його людей. Та водночас був певен, що він чесно вислухає його, а вони всі могли присягнути, що стріляли понад головами. Він повернеться до табору й доповість. Але цікаво, чи Пассатемпо вчинить так само.

Коли Сільвіо Ферра знайшов свою родину, стрілянина вже припинилася. Його дружина й діти були цілі й саме підводилися із землі. Він махнув їм, щоб лежали, і протримав так іще п’ятнадцять хвилин. У напрямку П’яні-дей-Ґречі скакав вершник, щоб привести допомогу з бараків карабінерів, і коли його так і не збило пострілом з коня, Ферра зрозумів, що напад скінчився. Він підвівся.

З рівного плато, що вінчало Портелла-делла-Джінестру, назад до своїх селищ біля підніжжя гір стікалися тисячі людей. А на землі лежали поранені й мертві, над якими ридали родичі. Горді прапори, які вони несли зранку, впали в порох — сліпучо яскраві, темно-золоті, сяйливо-зелені й самотні червоні під сонцем полудня. Сільвіо Ферра лишив рідних допомагати пораненим. Сам зупинив кількох чоловіків, що втікали, і змусив їх нести ноші. З жахом він помічав дітей та жінок серед убитих, і відчув, як на очах навертаються сльози. Усі його вчителі помилялися, усі, хто вірив у політичні дії. Голосуванням не змінити Сицилію. Це все безглуздя. Доведеться вбивати, щоб здобути свої права.

Звістку Ґільяно, який сидів біля ліжка Пішотти, приніс Гектор Адоніс. Ґільяно негайно рушив до табору в горах, лишивши Пішотту одужувати без свого особистого захисту.

Там, на скелях над Монтелепре, він покликав до себе Пассатемпо й Терранову.

— Перш ніж ви заговорите, я вас попереджу, — мовив він. — Я знайду винного, байдуже, скільки часу на це знадобиться. І що довше, то суворішим буде покарання. Якщо це була відверта, чесна помилка — зізнайтесь одразу, і я обіцяю, що ваша смерть не буде болісна.

Пассатемпо й Терранова ніколи раніше не бачили Ґільяно таким лютим. Вони стояли рівно, не наважуючись поворухнутися, поки Ґільяно допитував їх. Обидва присягнули, що їхня зброя була піднята так, щоб стріляти понад головами, а коли вони помітили, що влучають у людей, то зупинили кулемети.

Далі Ґільяно допитав бандитів із їхніх загонів і кулеметників. Тоді зібрав усе докупи. Кулемет Терранови стріляв хвилин п’ять, перш ніж замовкнути. Пассатемпо — близько десяти хвилин. Стрільці присягалися, що палили над головами. Ніхто не визнавав, що міг помилитися чи в якусь мить опустити зброю.

Відпустивши їх, Ґільяно сидів сам. Уперше за той час, відколи він став розбійником, йому було нестерпно соромно. Більш ніж чотири роки він був вигнанцем і чесно міг хвалитися, що ніколи не зашкодив бідній людині. Тепер це перестало бути правдою. Він влаштував різанину. Тепер навіть у найпотаємнішому куточку свого серця він уже не міг назвати себе героєм. Тоді Турі подумав, як це могло статися. То цілком могла бути помилка: його бандити вправлялися з лупарами, але з важким кулеметом були знайомі не так добре. Могло бути й так, що, стріляючи вниз, вони хибно оцінили кут нахилу. Йому не вірилося, що Терранова чи Пассатемпо могли обдурити його, але завжди існувала жахлива ймовірність того, що одному з них чи навіть обом могли заплатити за масове вбивство. Коли Ґільяно почув звістку, йому спало на думку, що десь цілком могла бути засідка третьої сторони.

Але, звісно ж, якби це було зумисно, постраждало б більше людей. Звісно, бійня була б іще страшніша. Хіба що, як думав Ґільяно, вона мала на меті саме зганьбити його власне ім’я. Чия ж то могла бути ідея — напад на Портелла-делла-Джінестру? Такий збіг обставин надто важко проковтнути.

Неминуча принизлива правда: його перехитрував дон Кроче.

Бійня в Портелла-делла-Джінестрі шокувала всю Італію. Заголовки газет кричали про різанину невинних чоловіків, жінок та дітей. Було п’ятнадцятеро мертвих, понад п’ятдесят поранених. Спочатку лунали підозри, що все це влаштувала мафія, і Сільвіо Ферра у своїх промовах складав тіла до ніг дона Кроче. Але дон був до цього готовий. Кілька людей, які приховували свою належність до «друзів друзів», присягнулися перед магістратом, що бачили, як Пассатемпо з Террановою влаштовують засідку. Сицилійці дивувалися, чому Ґільяно не заперечує цього жахливого звинувачення в одному зі своїх відомих листів до газет. Він був незвичайно мовчазний.