Містична річка - Денніс Ліхейн

вилітали з його рота пристрасним потоком, щоб вони не конче були наділені сенсом, але цілком правдиво виражали його ставлення до Кейті. Щоб вони пояснювали, що кохана означала для нього й що він почував, коли притискався носом до її шиї на цьому ж таки ліжку, зачіпався одним зі своїх пальців за її палець або витирав морозиво з її підборіддя, або сидів поруч із нею в автомобілі й дивився, як напружувався її погляд, коли вона наближалася до перехрестя. Щоб вони пояснювали, з якою втіхою він дослухався до її розмови, до її сну, до її сопіння…

Він хотів би виливати свої почуття годинами. Він хотів, щоби хтось його слухав і розумів, що мова існує не лише для того, щоб передавати ідеї або думки. Іноді потрібно передати все людське життя. І хоч ти знав, перш ніж розкривав рота, що зазнаєш невдачі, сама спроба означала для тебе найбільше. Спроба була всім, що ти мав.

Звичайно ж, Рей не міг цього зрозуміти. Слова для Рея були миготінням пальців, вправними падіннями, злетами й посмиками руки. Рей не вмів марнувати слова. Спілкування не було для нього відносним. Ти говориш достоту те, що маєш на увазі, й на цьому твоє завдання закінчується. Розповідати про своє горе й розливати емоції перед братом із його незворушним білим обличчям Бренденові було б соромно. Це йому не допомогло б.

Він подивився на свого скуленого на ліжку маленького брата, що дивився на нього перелякано, і простяг йому руку.

— Пробач мені, — промовив Бренден і почув, як зламався його голос. — Пробач мені, Рею. Окей? Я не хотів образити тебе.

Рей узяв його руку й підвівся.

«То в нас усе окей?» — просигналив він, дивлячись на Брендена так, ніби готувався стрибнути в розчинене вікно, коли той розгнівається знову.

«Усе окей, — просигналив йому Бренден у відповідь. — Усе буде добре».

20

Коли вона повернеться додому

Шонові батьки жили на обгородженій території притулку Вінгейт, де стояли тиньковані двоспальні будиночки, за тридцять миль від міста. Кожні двадцять будиночків утворювали секцію, і кожна секція мала власний басейн і осередок відпочинку, де в суботу ввечері влаштовували танці. Понад цим комплексом тяглися невеличкі поля для гри в гольф у формі серпастого місяця, і від пізньої весни до ранньої осені на них дзижчали газонокосарки.

Шонів батько не грав у гольф. Він давно вже вирішив, що це розвага для багатих людей і брати в ній участь означало б зрадити своє робітниче коріння. Мати Шона трохи намагалася грати, а потім покинула, бо боялася, що її товаришки сміються над її постаттю, її грубими черевиками та одягом.

Жили вони тут спокійно, друзів майже не мали, хоча Шон знав, що батько заприятелював із низеньким ірландцем на ім’я Райлі, який теж жив у передмісті до того, як переселився у Вінгейт. Райлі, що також не бачив ніякої користі в гольфі, іноді складав батькові товариство, і вони йшли випити до бару «Круглий ґрунт» на протилежному боці Двадцять восьмої автостради. А Шонова мати, якій подобалося дбати про людей, часто бралася допомагати хворим сусідам. Вона возила їх до аптеки купувати призначені ліки або до лікаря, який виписував їм нові рецепти. Мати Шона, чий вік наближався до сімдесяти, почувалася молодою та енергійною, коли вирушала в ці подорожі. А що більшість людей, яким вона допомагала, були вдівцями або вдовами, то вона дивилася на своє та чоловікове здоров’я як на благословення, подароване їм із неба.

— Вони самотні, — якось сказала вона Шонові, подивившись на своїх хворих друзів, — і хоч лікарі їм цього й не кажуть, помирають вони від самотності.

Нерідко, коли він проминав будку охорони та в’їздив на головну дорогу, посмуговану через кожні десять ярдів жовтими обмежувачами швидкості, на яких торохтіли вісі його автомобіля, Шон майже бачив примарні вулиці, примарну місцевість і примарні життя людей, які раніше жили там, а тепер мешкають у Вінгейті. Бачив їхні помешкання з холодною водою і примітивні білі холодильники, покручені залізні протипожежні драбини, бачив, як галасливі діти шмигають між теперішніми обмазаними тиньком будиночками, вони гасали, наче в ранковому тумані, що клубочився за межами його периферійного бачення. Тоді в ньому виникало ірраціональне відчуття провини, провини сина, який спекався своїх батьків, оселивши їх у притулку. Це відчуття було ірраціональним, бо технічно Вінгейт не вважався притулком для людей, яким понад шістдесят років (хоч, по правді, Шон ніколи не бачив тут людей, які мали б менше, ніж шістдесят), і його батьки переїхали сюди винятково з власного бажання внаслідок своїх постійних скарг на місто, його гуркіт, злочинність та вуличні затори. Тому вони й перебралися жити сюди, де, як висловився батько, «ти можеш уночі гуляти, не озираючись через плече».

І все-таки Шон почувався так, ніби їх зрадив, наче вони сподівалися, що він докладе більше зусиль, щоб утримати їх. Коли Шон побачив це місце, він побачив смерть або принаймні полустанок на дорозі до неї, і річ була не тільки в тому, що йому прикро було думати про своїх батьків тут — йому прикро було думати про себе тут або в якомусь такому місці. Він знав, що в нього дуже мало шансів закінчити своє життя деінде. Тим більше, що тепер він не мав ані дітей, ані дружини. Йому було тридцять шість років, і він уже подолав більшу частину шляху до Вінгейта, а друга промайне набагато швидше, ніж проминула перша.

Мати погасила свічки на своєму торті, що стояв на маленькому столику в алькові між крихітною кухнею і просторішою вітальнею, і вони спокійно поїли під цокання дзиґарів на стіні й шум кондиціонера.

Коли закінчили, батько підвівся.

— Я помию посуд.

— Ні, я помию.

— Ти ліпше сядь.

— Ні, дозволь мені.

— Сядь, дівчино-імениннице.

Мати сіла, всміхаючись, а батько зібрав порожні тарілки й поніс їх на кухню.

— Обережно з крихтами, — промовила мати.

— Я обережний.

— Якщо ти не змиєш їх усі в зливальницю, у нас знову заведуться мурахи.

— У нас була одна мурашка. Однісінька.

— У нас їх більше, — повернулась мати до Шона.

— Більше їх було півроку тому, — кинув батько під шум води.

— А миші?

— Мишей у нас ніколи не було.

— А в місіс Фейнголд були. Аж двоє. Їй довелося ставити пастки.

— У нас немає мишей.

—