Ворог, або Гнів Божий - Сергій Русланович Постоловський

У приміщенні тхнуло сирістю. Зубр увімкнув світло, і Микола Федорович побачив перед собою коридор, що закінчувався дерев’яними сходами, які вели на другий поверх. Стіни, місцями з глибокими тріщинами, наче зморшками на чолі старих людей, були пофарбовані у голубий колір.

Йдучи наверх за своїм супутником, який допомагав йому підніматися вгору, Гопко помітив декілька картин епохи соцреалізму. То були репродукції відомих колись на весь Союз картин «Знову двійка» Федора Решетникова, «Ми йдемо в нове життя» Ахмеда Китаєва, «Перші дні жовтня» Георгія Савицького, «6 листопада» Івана Гринюка та «Зима в Самарі» Івана Коміссарова.

«Певно, тут базувалася якась із конспіративних квартир КДБ. Чи МВС…чорт їх розбере», – думав собі Гопко, спираючись на руку Зубра та перебираючи ногою і протезом сходи.

На другому поверсі коридор звужувався і метрів за п’ять переходив у залу, де були камін, стіл, диван, декілька крісел і стільців. Під стінами – шафи з книгами. Біля каміна Гопко угледів старий телевізор. З зали виходили ще чотири двері у різні кімнати та вбиральню. Усе було старим, проте охайним. Відчувалося, що до приїзду смертника готувалися.

– Якщо ви не проти, я проведу цю ніч разом із вами, – сказав Зубр.

– Чому я маю бути проти?

– Не знаю. Можливо, хочете побути на самоті.

– Якщо в мене виникне таке бажання, я вам про це повідомлю.

– Ось і добре. Ви голодний?

– Не відмовився би перекусити і випити декілька чарок.

– Що бажаєте скуштувати?

– Ви так питаєте, наче ми у ресторані, – засміявся Гопко.

– Маємо деякі можливості, – посміхнувся йому у відповідь Зубр.

– Ну що ж. Давайте ікру – червону та чорну, сьомгу, оливки такі великі зелені, свіжий хліб, краще французький, лимон та апельсини і гарний вірменський коньяк. Можливо, ще якийсь смачний чай на травах.

– Гарний вибір. Підтримую, – сказав Зубр, узяв до рук телефон і зателефонував комусь, наказавши швиденько привезти усе, що назвав йому Гопко.

Вони сиділи і пили коньяк. Той виявився справді добротним. Гопко не квапився напитися, бо не мав такого бажання. Він просто насолоджувався останніми радощами, що дарувало йому життя.

– Скажіть мені, Сергію, ви впевнені, що у нас все вийде?

– Я можу бути впевнений у собі та своїй людині. У такий спосіб можемо говорити про успіх операції.

– Знаєте, з першого дня війни там, на фронті, ми усі бажали смерті тому, хто розпочав донбаське пекло. Проте, ми розуміли, що підібратися до нього – справа марна. Практично неможлива. Ілюзія, а не реальність.

– І не до таких підбиралися.

– Можливо. Але я не про це зараз. З кожним новим днем війни, з кожною новою смертю ми запитували себе, чому ніхто не хоче його зупинити? Навіщо ті невинні жертви? Кому треба той хаос, розруха, горе, людські трагедії й материнські сльози? Чому світова спільнота спостерігає і тільки застерігає? Чому не діє ЦРУ?..

– Ви маєте на увазі фізичну ліквідацію?

– Так.

– Знаєте, вбити президента найбільшої в світі країни – це не те саме, що вбити Усаму бен Ладена чи Пабло Ескобара. На таке ніхто не піде.

– Сміливості бракує?

– Розуму вистачає.

На хвильку Гопко задумався над словами свого нового знайомця, а потім сказав:

– Але ж його потрібно зупинити!

– Над цим і працюємо. Не забувайте, що він – президент Росії. Погодьтеся, Микола Федоровичу, що Україні просто не пощастило. Вона опинилася розмінною картою у великій грі двох супердержав, протилежних світоглядів та ідеологій. Трагедія вашої країни – у більшій мірі результат недолугості та жадібності усіх ваших правителів. Крім того, це відповідь Москви на дії Заходу в Іраку, Лівії, Сирії, Єгипті. За роки своєї незалежності Україна так і не змогла дати відповідь світу, хто ж вона така? Європа чи пострадянська країна? Демократія або ж кланова олігархія? Охлократія чи неоавторитаризм? Світ не розуміє, що з вами робити, і сьогодні ладен віддати вас Кремлю, адже на цій планеті є більш ласі шматки, за які варто боротися. Усі втомилися від України. Самі лише від вас проблеми. Жодних дивідендів.

– А ви? – Гопко підвищив голос. – Повторюся знову і запитаю, чому ж тоді особисто ви, пане Сергію, допомагаєте нам? І не варто зараз про патріотизм. Я і сам патріот. Тільки України.

– В мене свій інтерес, який на цьому етапі збігається з вашими. Все доволі просто.

– Ви цинік.

– Я прагматик.

– Ні, ви жорстокий цинік!

– Як забажаєте. Не буду переконувати вас у протилежному.

Гопко закурив і призадумався. Раптом він зрозумів, що шалено хоче жінку, в останній свій раз, аби помирати було не так сумно.

– Мені кортить жінки. Вродливої. О! Ніколи не мав ані азіатки, ні латиноамериканки, ні чорношкірої. Якби якусь з них зараз, то й на смерть буде веселіше йти.

– Взагалі не питання! А хочете трьох одразу?

– Таке можливо?

– У Москві, шановний Миколо Федоровичу, все можливо. За годину будуть вам жінки.

Він набрав когось і дав вказівку.

– Ну що? Вип’ємо? – запитав Зубр Гопка, і вони випили.

– Як ви проведете мене на Красну площу? Там же буде стільки охорони! І де вибухівка? Як її туди взагалі пронести?

– Все скажу вам потім. Не треба зараз про це. Ми ще маємо час.

– Ви – так. Я вже ні.

– Маєте. Ціла ніч попереду, – сказав Зубр, а сам собі думав, чи не передумав Гопко йти на смерть.

Але Гопко не передумав, а тільки стверджувався у правильності власного вибору. Смерть в ім’я батьківщини – гідна смерть. Віддати своє життя, аби жили інші, – це не страшно, бо нащо жити жебраку та каліці, розуміючи, що справедливість – то не про нього, не про його дітей, не про їхню спільну країну? Він не картав себе за свій вибір. Навпаки, десь у глибині своєї порепаної душі він відчував гордість перед самим собою. Йому було не шкода всього того лиха, що трапилося з ним, адже життя закінчувалося перемогою. Його особистою перемогою над власним страхом і диктатором, що вирішив поневолити країну вільних людей.

Така була філософія Миколи Федоровича в останню ніч його життя, що з кожною хвилиною наближалося до свого фіналу, останнього акорду, за яким рветься струна і падає накривка фортепіано.

І не було в цілому світі такої сили, щоби зупинила той страшний хід часу, надавала б Гопку ляпасів та крикнула б: «Схаменись, чоловіче!»

Не існувало вже запобіжного засобу, зашморгу, який можна було б накинути йому на шию і затягти