Ворог, або Гнів Божий - Сергій Русланович Постоловський

Полковник дивився йому в спину і знав, що в Гопка з очей біжать сльози. Він не волів зупиняти ті сльози, бо був безпосередньо причетний до них, звався їхньою причиною, адже, хай би що потім казали, саме він, полковник українських спецслужб Євген Мирон, вів Миколу Гопка на забій.

– Вибач, – сказав Микола Федорович, коли знову зустрівся поглядом з Мироном.

– За що?

– За слабкість.

– Не мели дурниць! Я не зустрічав людини сильнішої, ніж ти.

– Так вже й не зустрічав?

– Фізична сила – ніщо перед силою духу.

– Гаразд, не будемо про це, – сказав Гопко і закурив.

Він курив свою сигарету, і Мирон бачив, що він хоче щось сказати, але ніяк не наважується зробити це. Тоді полковник вирішив йому допомогти.

– Кажи вже! Я зроблю все саме так, як ти скажеш, – звернувся до Гопка Мирон.

Той сплюнув гірку слину прямісінько з балкона на асфальт та почав говорити. І не було в тих словах ні пафосу, ні гордині, ні бажання увійти в історію. Була лише надія, що його життя було не даремним, не марним вештанням світом без мети, а цілеспрямованим шляхом людини честі та гідності, який судилося жити в складну епоху історичних катаклізмів.

– Коли мене не стане, я хочу, аби ти прийшов до моєї дружини і розповів їй усе. Те ж саме ти маєш сказати моїм дітям. Я ніяк не зживуся з думкою, що вони вважають мене негідником, невдахою, безпритульним калікою, що зіпсував їхнє життя. Зробиш це, Женю?

Мирон поклав свою руку на його плече і сказав:

– Це мій обов’язок. Прямий та безпосередній. Можеш не хвилюватися. Я все зроблю.

І тут Гопко мовив:

– Дивна річ, я не відчув спершу жодного болю, коли мені відірвало ногу. Чи відчую я його, коли мене розриватиме на дрібненькі шматки?

За цими словами лунав сміх навіженого, відчайдушного чоловіка, який ухвалив рішення підірвати себе на Красній площі Москви, аби власним прикладом довести, що жоден злочин у цьому безжалісному та байдужому світі не повинен залишатися безкарним.

Того вечора вони добряче напилися, співали пісні, плакали, обіймалися та цілувалися, наче не бачилися довгих сто років.

На ранок Мирон прокинувся і зрозумів, що більше ніколи вже не питиме горілку з Гопком, не жартуватиме з ним, не допомагатиме йому з’їхати на візку сходами, не подарує йому нового протеза, не принесе свіжої преси, не купуватиме йому книжки та не пригощатиме пінним, холодним пивом.

Полковник сів на диван, схопив своє волосся і завив, наче звір, чия рана відтепер кровитиме завжди, щодня та щоночі, бо не існує таких ліків, які б її загоїли.

* * *

До Росії їхали територією Республіки Білорусь.

Микола Федорович мовчав. Забіяка сконцентрувався на дорозі та музиці, що лилася з колонок японської аудіосистеми. Біля кордону він видав Гопку новий паспорт на чуже ім’я, який той передав митникам для перевірки.

Коли ж вони в’їхали на територію Росії, Гопко притулився лобом до скла і споглядав картини російської дійсності – сірість, бездоріжжя, занедбаність хат, відсутність освітлення, п’яну ходу перехожих. І хоч би кого зустрічав він на своєму шляху від білоруського кордону аж до самої Москви, в їхніх очах була байдужість, злість і несамовита жага взяти чуже, зруйнувати краще, відібрати дорожче, аніж те, чим наділили їх доля та їхня влада. Вони свідомо приймали своє рабство, бо на те, аби заявити про власну думку, потрібно було мати сміливість. Гніт, що був нормою для росіян упродовж століть, заперечував сміливість для більшості, роблячи це поняття прерогативою одиниць.

– Ну ось і Москва, – сказав Забіяка, коли угледів перші вогники вечірнього міста.

Забіяка зупинив авто, вийшов з нього, і Гопко бачив, як він говорить з кимось по телефону. Закінчивши розмову, Забіяка відчинив двері зі сторони Миколи Федоровича і сказав:

– Зачекаємо трішки. За нами приїдуть.

Чекати довелось недовго. Хвилин за двадцять чорний «Опель» оминув їхнє авто і зупинився. Ввімкнув аварійку. Забіяка завів двигун, і вони рушили слідом за «Опелем».

Блукали вулицями Москви, їхали провулками та дворами, аж поки не дісталися цілі. Вони стояли перед брамою, за якою виднівся дах із сірим потрісканим шифером. Гопко вдивлявся в ту браму і не міг згадати, що вона йому нагадувала. Аж поки пам’ять не видала давно забутий завод, на якому він молодим і здоровим хлопцем починав свій трудовий шлях.

З «Опеля» вийшов чоловік і постукав у браму. Згодом вона відчинилася, і вони в’їхали на подвір’я. Забіяка допоміг вийти Гопку з авта. До них підійшов чоловік. Раніше Микола Федорович ніколи його не бачив. Та й не міг він його бачити, тим паче знати, адже Зубр був людиною не публічною, з непримітною зовнішністю, за якою крилася розумна та жорстока суть.

– Ну ось і все, – сказав Забіяка, розвернувся, не прощаючись, сів у машину і поїхав собі геть, залишаючи Миколу Федоровича Гопка наодинці з незнайомцем.

– Закуримо? – Зубр дістав пачку сигарет і простягнув Гопку.

– Дякую. В мене свої, – відповів той, і вони закурили кожен свою.

Зубр дивився на Гопка. Вивчав. Думав, як це, коли знаєш, що жити тобі залишається лічені години. Він завжди задавався цим питанням, коли залишався наодинці зі смертником. Таких в його житті було чотирнадцять.

– Навіщо ви це робите? – зненацька запитав Зубра Гопко.

– Що саме?

– Допомагаєте нам.

– Мабуть, тому, що мені небайдужа доля моєї країни.

– Ви патріот Росії?

– Звісно.

– А хто ж тоді усі ті люди, яких я завтра заберу з собою?

– Злочинці, які виправдовують свою нікчемність гучними словами на кшталт велич, імперія, слава, слов’янство.

– Можуть загинути і невинні.

– Повірте, 9 травня на Красній площі немає невинних.

– А діти?

– У вашому квадраті не буде дітей.

– А ветерани Другої світової?

– Ви мали на увазі Великої Вітчизняної?

– Ви мене зрозуміли.

– А чи залишилися взагалі ті ветерани?

– Хтось та й залишився.

– Не переймайтеся ними. Вони вже віджили своє.

– Вам їх не шкода?

– Мені? – здивовано запитав Зубр. – Чому ж мені має бути їх шкода? Абсолютно ні.

– Жорстока ви людина, пане…

– Називайте мене Сергієм.

– Жорстока ви людина, пане Сергію.

– Який вже є. Ну що, ходімо до будинку? Нам тут сьогодні ночувати.

– Ви гадаєте, що в останню ніч свого життя я буду спати?