Ворог, або Гнів Божий - Сергій Русланович Постоловський
Було сонячно, легенький вітерець торкався волосся на голові його супутниці, яка вже другу добу поспіль кохалася з ним, бо й справді думала, що він корінний москвич. Для приїжджої з Омської області то була справжня знахідка, адже за такої тенденції, яка склалася в них у ті два дні, дівчина розраховувала на московську прописку, спільне проживання, а також гроші, які лежали в кишенях її нового знайомця.
Їй було байдуже, що він мав більше за неї років, бо його чоловіча сила підтвердила свою енергію та бажання працювати на результат, причому не один раз, а увесь час повторюючи процес, адже справжня досконалість ніколи не знає меж.
Він називався Борис, а вона Юлія. І стояла Юлія біля Бориса, той ніжно цілував її, а перед ними були люди, діти, прапори Росії, ордена та медалі ветеранів, танки й ракетні установки, солдати і поліція, яка пильно стежила, аби вороги імперії не стали на заваді свята Дня Перемоги. В останні роки більшого російського свята годі було й шукати.
Принцип посміхався своїй супутниці, кидаючи поглядом на різні боки, скануючи шалену кількість агентів безпеки, які заполонили площу та змішалися з натовпом.
«Не варто поспішати одразу після вибуху. Займи дальні позиції, а потім уже йди. В жодному разі не біжи! Не відкривай їм свої карти», – казав Мирон в останній їхній київський вечір, а на ранок кожен з них рушив своєю дорогою до Москви.
– Дивись, любий! Дивись! Ось він – наш президент. Самий крутий чувак на всій планеті, – прокричала йому в вухо Юлія, очі її блищали, і Принцип зрозумів, що вона закохана в автократа Росії, як і мільйони інших російських дівчат, котрим не судилося бачити справедливість, багатства та щастя. Але вони й не потребували їх, бо мали свої мрії про те щастя з багатством та думку про велич імперії, яку щодня транслювала на всю країну могутня інформаційна машина Кремля.
Іван дивився на Мавзолей і не бачив нікого, крім вродливої жінки, яку він покохав іще хлопчиськом, аби ніколи не бути з нею разом.
Він підморгнув Юлії, впився губами в її вуста, а потім і собі приєднався до натовпу, який невгамовно сканував лишень одне слово.
– Росія! – неслося луною над Красною площею, і він зрозумів, що ці люди ніколи не будуть йому братами, бо сама їхня суть і породжувала того, кого Принцип вважав своїм лютим ворогом.
Русявий майор звітував Романову. Час від часу Матвій перебивав підлеглого, ставив йому запитання та переводив погляд на квадрат ветеранів, що стояли навпроти кремлівської стіни. Він бачив «свого ветерана». Гопко був у третьому ряді, четвертим від Мавзолею.
– Нагородження ветеранів Донбасу розпочнеться за двадцять хвилин, – казав майор. – Усе чисто. Ми контролюємо ситуацію. За безпеку відповідаю особисто. До речі, той ветеран, що припізнився, ну той, якого ви привели, він мені когось нагадує. Його по телебаченню не показували? Може, герой якийсь? Щось згадати не можу. І протез у нього такий вправний. Дорогий, напевно. Так одразу і не скажеш, що у нього нема ноги.
Романов подивився на майора. Ще хвилину тому він хотів, аби той залишався живим. Але цікавість та нездоровий інтерес майора не залишали йому жодного вибору.
– З перших днів на передовій. Там і втратив ногу, – сказав Романов, а потім додав. – Іди до них і все контролюй. Головою відповідаєш.
– Так точно! – майор віддав честь командирові та пішов у напрямку ветеранів, усвідомлюючи весь тягар відповідальності, що висів над ним у ті святкові хвилини.
Романов провів його байдужим поглядом, розвернувся і пішов геть, аби бути на достатньо безпечній відстані, коли пролунає вибух.
Мирон стояв серед людей, що зібралася біля ГУМу. Він був у військовій формі майора ЗС РФ. На його грудях виднілися три медалі та два ордени. Його хода видавала в ньому військовика. Час від часу він ловив на собі погляди незнайомих жінок. Комусь він посміхався, від когось соромливо відводив очі. Хвилин з десять тому він помітив, що за ним спостерігають два чоловіки, чия присутність на параді не могла бути випадковою. Мирон вирішив діяти на випередження, аби виграти час та мати перевагу.
– Ми знайомі? – запитав він одного з них, коли підійшов до нього.
Той мовчав і кліпав очима.
– Я питаю вас, ми знайомі? Чого вилупились на мене, наче на нові ворота? – в голосі Мирона грали командні ноти ображеного вояка.
Чоловік не знав, що йому робити, а тому розвернувся і рушив геть.
Мирон зловив його за руку і гримнув:
– Стійте-но! Якийсь ви підозрілий. Краще буде нам пройти до правоохоронців. Нехай перевірять вашу особу.
На них почали звертати увагу, і напарник першого вирішив втрутитися.
– Облиш його! – сказав він Мирону і ткнув йому в самісіньке обличчя своєю ксивою. – Документи! Ідеш зараз з нами!
Полковник українських спецслужб Євген Мирон подивився на нього, потім кинув оком на куранти, про себе попрощався з Гопком, і тут пролунав вибух.
Шок.
Страх.
Усвідомлення власної мізерності.
Розуміння незворотності смерті.
Бажання, аби то був страшний сон, від якого кричиш, але прокидаєшся живим.
Все це панувало в перші миті після вибуху.
На Красній площі починався хаос. У небі стояв їдкий дим зі смородом мертвих тіл. Істерика наповнювала очманіле повітря.
«Ось ти і на небі, Миколо Федоровичу», – сказав собі Мирон, а вголос зарепетував:
– Тримайте їх! Це теракт! Зрада-а-а-а!
Він схопив одного з ефесбешників за руку, але той вирвався і разом зі своїм напарником побіг туди, де за людським натовпом виднілася впевнена постать смерті.
Тим часом Мирон розвернувся і, не поспішаючи, пішов собі геть, подалі від Красної площі, мертвого друга, якого він послав на смерть, та ворога, біля якого в ту мить стояла їхня людина – Ірина Максимівна Ясинська, якій пощастило врятувати тирана від неминучої смерті, аби він вірив тільки їй.
Одній тільки їй, а більше нікому.
В той день увесь світ затих – хто в страху, хто в насторозі, хто в нерозумінні, а потім розродився різними версіями щодо теракту, який стався у Москві.
Загинуло 97 осіб, включаючи заступника
