Ворог, або Гнів Божий - Сергій Русланович Постоловський

Романов, як і Гопко, щиро вірив, що задачею останнього є саме той, через якого все і почалося. Принципові люди, які зналися з честю, вони йшли своїми стежками, аби одного дня зійтися на спільній дорозі, з якої один потрапить у вічність, а інший до в’язниці. І якщо Гопко усвідомлював свою долю, то другий ще вірив, що йому пощастить її переграти.

Коли минули Сєрпуховську площу, Романов збавив швидкість і згодом зупинився. Зубр повернувся до Гопка і сказав:

– Тепер ви їдете тільки з моїм приятелем.

Він вже відчинив двері, аби вийти, але щось змусило його знову обернутися до смертника.

– Усе то не дарма, Миколо Федоровичу! Ой, як не дарма! Історія ще оцінить ваш вчинок. Знайте це напевне.

Зубр простягнув Гопку свою руку, і той потиснув її. Обличчя Миколи Федоровича було блідим. Губи – синюшними. Зубр обняв його, і в цей момент Гопко відчував поруч друга, якого знав тільки декілька годин, але то не мало жодного значення, бо іноді лічені години можуть важити більше, аніж безмежні, проте безцільні роки.

Він проводжав Зубра поглядом, аж поки той не завернув за будинок, крокуючи Малою Ординкою, аби о дев’ятій ранку вже бути на Красній площі.

«Волга» їхала далі П’ятницькою, позаду вже залишався Великий Ординський провулок, а ось вже зліва вертівся змійкою Голиковський провулок, а вони ще їхали, аби перетнути Москву-ріку і зупинитися навпроти невідомого Гопку будинку на самій Ільїнці.

– Зачекайте мене в авті, – сказав Романов, а сам вийшов і смикнув на себе масивні двері парадного під’їзду.

«Ми повинні переконатися, що він не схибить, не дасть заднього ходу у вирішальну мить», – мовив Зубр, наказуючи Романову залишити смертника на самоті, аби перевірити справжність його намірів.

«Втече, так воно і буде. Краще він це зробить на вулицях Москви, аніж на Красній площі», – розмірковував Зубр, і Романов повністю розділяв таку думку.

Тим часом як Романов зайняв позицію між двома вікнами, одне з яких виходило на Ільїнку, а інше на Нікольський провулок, і пильнував досвідченим оком власну «Волгу», що стояла внизу, Гопко терпляче сидів і чекав на нього.

Він не мав жодних намірів тікати. Занадто довго Микола Федорович йшов до думки про смерть в ім’я своєї батьківщини, аби зараз розчинятися серед мільйонів сірих тіней на самих підступах до Мавзолею, де й мало усе відбутися.

Романов зачекав хвилин із п’ятнадцять, упевнився, що якби і мав Гопко змінити свою думку, то вже зробив би це, а потім почав спускатися сходами з другого поверху.

Гримнули двері, загурчав двигун, і «Волга» рушила далі, роблячи зайвий круг між площею Революції, Луб’янкою та Китай-городом, аби підкрастися до Красної площі неквапним шурхотінням коліс, зупинитися на в’їзді та бути пропущеною крізь усі пункти, адже у водієві Гопка охорона бачила виключно свого керівника, який умів організовувати безпеку та рятувати життя, якому вони вірили і ніхто не мав жодних сумнівів щодо ветерана ДНР, який сидів позаду їхнього легендарного шефа.

В той день вона вдягла темний брючний костюм від Діора та фіолетову блузу Версаче. Узяла шпильку та причепила георгіївську стрічку трохи вище свого жіночого серця, яке давно не знало спокою, зациклившись на коханні до мертвого чоловіка. Підправила зачіску, підвела помадою свої вуста, пройшла до коридору та одягла туфлі на високій шпильці. Вже мала виходити з квартири, назустріч двом охоронцям, які чекали на неї за дверима, а ще троє пильнували під’їзд і вихід з нього, натомість інших двоє контролювали двір, коли зупинилася, заплющила очі та, не зрозумівши, що це вона робить насправді, прочитала «Отче наш».

Молитва лилася спокоєм у лабіринтах її думок, проносилася теплом усім тілом, летіла відчаєм прохання крізь незвідані матерії. Вона зверталася до Бога, як це робимо ми всі, коли вже нема надії на себе, коли зневіра в інших полонить людську суть, коли приходить розуміння, що тільки Він – єдиний та всемогутній, може допомогти в кепську хвилину справжнього розпачу та крикливого відчаю.

З останніми словами молитви вона розплющила очі, перевела подих і рушила геть із дому, аби цього дня стояти поруч із президентом у новій якості глави його адміністрації.

Кортеж Ясинської мчав Москвою, і вона бачила, як для неї перекривали рух автівок, змушували інших тулитися до узбіччя, породжували ненависть народу до тих, хто ним править. Їй було байдуже до тієї ненависті. Багато разів вона вже чула і прокльони, і залякування, і відверту заздрість.

«Треба тільки йти, не зупинятися ні на мить, продовжувати свій шлях і не звертати увагу на теревені та базікання інших», – казала вона собі й зневажливо ігнорувала нікчем, які хотіли її образити.

Авто в’їжджало на територію Кремля, і вона ще раз прокручувала сценарій в своїй голові. Ірина мала стояти біля нього, і від місця головної дії їх відділятиме значна відстань, адже в останню мить він зробив так, як вона його просила. Підійшов до столу, зняв слухавку і наказав переставити ветеранів ДНР/ЛНР подалі від Мавзолею.

Він грав людьми, наче солдатиками з олова, мішав їх і змінював їхні позиції, посилав на вірну смерть, аби потім від них відцуратися. Та й вони були тими солдатиками, колективним цілим, без чіткої індивідуальності, без власної думки, хоча про це і не знали. Їхня «власна думка» конструювалась у кремлівських кабінетах, летіла з Останкінської вежі шаленим сигналом по всій країні, змушувала вірити в цинізм і жорстокість, яких вимагала його «велична ідея».

Багато разів, поки вона не знала його, Ірина намагалася уявити, як це – стояти з ним поруч, звертатися до нього, ділитися думками, обговорювати важливе та глобальне. Він був, наче далекий імператор, про існування якого знає вся імперія, але тільки одиниці бачать його наживо і навіть вони не завжди впевнені, що перед ними саме він, а не його вдала копія.

Вона ступила на асфальт, підняла голову до неба, після перевела погляд на столітні російські мури і рушила до того, кого рятувала в той теплий травневий ранок.

Принцип тримав свою супутницю за руку. Час від часу він цілував її то в шию, то ніжно покусував їй вушко, а, коли вона поверталася до нього своїм засмаглим обличчям, впивався просто в її налиті вуста.

Іван не був схожим на себе. Здавалося, що в якусь ніч він ліг спати, а прокинувся на років десять