Ворог, або Гнів Божий - Сергій Русланович Постоловський

В той день він зрозумів, що дуже втомився. Принцип лаяв себе за це, картав за слабкість, але він теж був людиною – недосконалою, з недоступним для інших внутрішнім світом, емоціями, хвилюваннями і тугами, що їх він чавив у собі, але завжди наставав момент, коли вони лізли з нього. Він знав, що той момент мине і він знову буде собою – сильним, сконцентрованим, з холодною головою і палким серцем. Але на той момент, на трасі між Житомиром та Києвом, він відчував себе сивим дідуганом, що вештався кардіологіями з одним лишень бажанням померти вдома, а не в лікарні.

За двадцять кілометрів до Києва раптово перестав лити дощ, а небо зробилося ясним та спокійним. На під’їзді до столиці Іван зрозумів, що в його місті і не було ніякого дощу. Сяяло сонце, йшли люди, їхали авта та громадський транспорт, вирішувалися справи, хабарі мігрували з одних рук до інших, так само як і пляшка смердючої горілки. Правда, то були вже зовсім інші руки, які ніколи не отримували хабарів, адже народилися виключно для пияцтва та злиднів. Столиця жила весняним квітнем, в очікуванні травня, за яким неодмінно приходить літо.

Іван вірив, що те літо має бути інакшим, не схожим на попередні, адже після московського параду 9 травня прийдуть зміни, на які вони чекали роками.

Двері йому відчинив Нечипайло. Принцип потиснув другові руку, пройшов за ним у кімнату і зайняв своє місце за спільним столом. У кімнаті їх було четверо. Чекали тільки на Забіяку.

– Що скажеш, Іване? – звернувся до нього Мирон, який сидів навпроти Принципа.

– Все добре. Відвідав колег у Житомирі. Ваше завдання виконане, пане полковнику!

– І як там у Житомирі?

– Як і повсюди – нічого не змінюється.

– Взагалі?

– Взагалі.

– Отже, потрібно ухвалювати кадрове рішення, – підсумував коротку розмову Мирон і взяв до рук мобільний телефон.

До Житомира Принцип їздив у справах їхнього Відомства. Питання було звичним та банальним – корупція. Вона лізла з усіх сторін, і ніхто не міг сказати напевне, чи зникне вона колись з української землі.

Провівши день у Житомирі, Іван зрозумів, що новий керівник Відомства і є найбільшою проблемою, проти якої він сам був покликаний боротись. Все стікалося до нього, без його волі не ухвалювалося жодного рішення, конверти з грошима наповнювали його схрони, а мовчазна атмосфера страху та кругової поруки кричала про провину житомирських спецслужбистів. Іван не став з’ясовувати з ними стосунки, зібрав свої речі та поїхав до Києва, розуміючи, що з цими покидьками нема жодного сенсу говорити. Їх треба карати.

– Кадрове рішення – це добре. Проте не варто поспішати. Я зловив би його на підставі, – сказав Принцип.

Мирон зітхнув і подивився на Івана.

– Чи варто на це витрачати час і ресурси? Можливо, краще одразу його…

– В жодному разі! – заявив Гарун.

– Перепрошую, але це справа наша, внутрішня, – зазначив на те Мирон.

– Може, вже вистачить крові? Ти що, не бачиш, що ми люди такі? Вбивай не вбивай, все одно крадуть, брешуть, знущаються, продають і купують, вимагають і дають хабарі. Нічого це не змінить.

– Тобто, Іване, ти хочеш сказати, що усе, чим ми займалися останні роки, було марною справою? – голос Мирона був спокійним, але Принцип знав, що за тим спокоєм криється бентежна душа.

Іван не дивився йому в очі і тихим голосом мовив:

– Ти сам знаєш, що я хотів сказати. Ми не можемо увесь час боротись з вітряками. Адже тих вітряків у нашій країні значно більше, ніж борців. В цьому і полягає суто українська проблема.

– Не будемо про це, – врешті-решт сказав Мирон. – Ти знаєш мою позицію. Скільки житиму, стільки дотримуватимусь її. Вважаю, що вона вірна.

– Як скажеш. Звісно ж, вона вірна. Правильна й високоморальна. Така, що навіть дозволяє вбивати дітей, – відповів йому на те Принцип, і кримська операція знову стала поміж ними.

– Пропоную змінити тему, – сказав Гарун, розуміючи, що ще декілька слів – і вони з Нечипайлом будуть змушені рознімати Мирона та Принципа, аби ті не повбивали одне одного.

– Не забувай з ким говориш, капітане! – сказав Мирон і вийшов у іншу кімнату.

– Ти дурень? – спитався Івана Нечипайло, покрутивши пальцем у скроні.

– Та йдіть ви усі до біса! – гаркнув Принцип і занурився у свій айфон.

Згодом з’явився Забіяка, і вони знову сіли за один стіл.

– Ну що, друзі, почнімо? – в словах Забіяки грала бадьорість.

Принцип не міг зрозуміти, чи була вона штучною, удаваною, чи справді мала право на життя. Але він знав, що вони потребували тієї бадьорості, бо занадто напруженими мали стати дні, які йшли попереду.

– У нас усе добре. Агента передаємо на вечір 8 числа у руки моєї людини, – сказав Забіяка. – Він усе зробить, як ми і планували. Перепустка, прохід, місце біля мавзолею – усе за ним. Людина вірна та перевірена. Що ж стосується твого чоловічка, Женю, він має бути у Москві ввечері, 8 травня. За його транспортування відповідаю я. Передаш мені його 6 травня, а сам з Іваном робитимеш так, як ми домовлялись. Ви ж, панове, – Забіяка звернувся до Нечипайла та Гаруна, які сиділи поруч одне одного, – залишаєтесь у Києві і чекаєте нашого повернення. Гадаю, ми не забаримося у Москві.

Усі промовчали на останні слова Забіяки. Вони були скептиками, і з кожним новим днем недовіра до навколишнього світу тільки зростала, міцнішав цинізм, а реалізм вичавлював залишки ідеалістичного сприйняття всього, що їх оточувало.

– Ти впевнений у своїх словах? – запитав Забіяку Гарун.

– Так, – відповів той.

– Мені би твого оптимізму, – сказав на те Гарун.

– Потрібно вірити, і все буде так, як ми те запланували, – відповів Забіяка.

– Залишається тільки одне питання. Наскільки ми можемо вірити у щирість дій росіян? Ти даєш гарантію, що вони не підведуть, не здадуть моєї людини, не використають нашої операції на власну користь? Хто за це відповідатиме, врешті-решт? – голос Мирона був гучним, і присутні зрозуміли, що полковник ладен зірватися на крик.

Забіяка почервонів, а потім сказав:

– Я даю гарантію! І дивись мені в очі, коли я з тобою розмовляю!

– Годі! – гримнув по столу кулаком Гарун.

– Не вказуй