Містична річка - Денніс Ліхейн
— Моя дружина — театральний менеджер, — проказав він спокійним голосом. — Вона керує гастрольною трупою, розумієте? Торік вона показувала виставу «Володар танцю». Тепер готує до постанови, якщо не помиляюся, п’єсу «Анна здобуває собі рушницю». Ми були дивним подружжям. Тобто ми працювали в дуже різних галузях, цілком протилежних, як на мене.
— Але ви кохали її, — сказала Аннабет.
Він кивнув головою.
— Авжеж, кохав. І кохаю досі. — Він набрав повні груди повітря, відхилився назад на своєму стільці й видихнув. — Отож чоловік, якому я надсилав штрафи, був…
У горлі в Шона пересохло, він похитав головою, й раптом йому захотілося втекти геть із цього ґанку та з цього дому.
— Він був вашим суперником? — запитала Аннабет, і її голос пролунав дуже делікатно.
Шон дістав сигарету з пачки й закурив, кивнувши головою.
— Ви знайшли правильне слово. Можна сказати й так. Суперник. У нас із дружиною були проблеми протягом певного часу. Ніхто з нас майже не бував удома, щось таке. І цей, як ви кажете, суперник став надто часто зустрічатися з нею.
— І вам це дуже не сподобалося, — сказала Аннабет.
Це було ствердження, не запитання.
Шон обернув погляд у її напрямку.
— А ви знаєте когось, кому б це сподобалося?
Аннабет поглянула на нього жорстко, ніби натякаючи, що сарказм не личить йому або що тема їхньої розмови не терпить жартів.
— Проте ви досі її кохаєте.
— Аякже. Так, чорт забирай, гадаю, що й вона досі любить мене. — Він загасив свою сигарету. — Адже іноді телефонує мені. Телефонує, але не озивається.
— Стривайте, вона…
— Я знаю, — сказав він.
— …телефонує вам і не каже жодного слова?
— Атож. Це триває вже десь вісім місяців.
Аннабет засміялася.
— Не ображайтесь, але я досі не чула нічого кумеднішого.
— Не заперечую. — Він подивився на муху, яка літала, доторкаючись до лампочки вгорі. — Сподіваюся, що одного з цих днів вона заговорить. І це мене гріє.
Він почув, як з нього вихопився короткий сміх у нічній темряві, й це збентежило його. Якийсь час вони сиділи мовчки, курячи й слухаючи дзижчання мухи, яка робила свої карколомні польоти до світла.
— Як її звуть? — запитала Аннабет. — Ви ще ні разу не назвали її ім’я.
— Лорен, — промовив він. — Її звати Лорен.
Протягом короткого часу її ім’я висіло в повітрі, як нитка павутини.
— А ви кохали її з дитинства?
— З першого курсу коледжу, — сказав Шон. — Власне, ми тоді були ще дітьми.
Він пригадав листопадову грозу, коли вони вперше поцілувалися в під’їзді якогось будинку, пригадав, як її шкіра покривалася мурашками і як вони тремтіли.
— Можливо, в цьому й проблема, — сказала Аннабет.
Шон подивився на неї.
— Що ми вже не діти?
— Одне з вас принаймні.
Шон не став уточнювати, хто саме з них.
— Джиммі сказав мені, що Кейті хотіла втекти з Бренденом Гаррісом.
Шон кивнув головою.
— Хіба це не те саме, про що ми говоримо?
Він обернувся на своєму стільці.
— Про що?
Вона випустила дим на порожні шворки для сушіння білизни.
— Про дурні мрії, які ми маємо замолоду. Я хочу сказати, як Кейті й Бренден Гарріс збиралися жити в Лас-Вегасі? Як довго тривав би для них цей земний рай? Ну, помандрували б, повеселилися, але рано чи пізно до них дійшло б, що життя не триває щасливо після золотого надвечірнього сонця та після інших таких принад. Це тяжка праця. Особа, яку ти кохаєш, рідко відповідає твоїм сподіванням. Бо жодна людина не варта твого великого кохання, а може, не варта й того тягаря, який воно на тебе навалює. Ти почуватимеш себе приниженим, розчарованим, твою довіру буде зламано, й тяжкі дні настануть для тебе. Ти більше втратиш, аніж здобудеш. Зненавидиш кохану людину не меншою мірою, ніж ти покохав її. Але засукай свої рукави й працюй, бо що старший стаєш, то більшає твоя потреба в праці.
— Аннабет, — несподівано кинув Шон, — вам хто-небудь казав, що ви жорстока жінка?
Вона обернула голову до нього, очі в неї заплющилися, й замріяна усмішка з’явилася на її обличчі.
— Весь час кажуть.
Бренден Гарріс увійшов цієї ночі до своєї кімнати й дістав із-під ліжка валізу. Він туго напакував її шортами та гавайськими сорочками, однією спортивною курткою та двома джинсами, але не взяв ані светрів, ані теплих штанів. Він поклав у валізу той одяг, який вони сподівалися носити в Лас-Вегасі, нічого зимового, бо вони з Кейті погодилися, що більше ніколи не дивитимуться крізь заморожені шибки й не відвідуватимуть ярмарки, де продаються теплі шкарпетки. Тому коли він відкрив свою валізу, то побачив блискучий набір пастельних і квіткових тканин, вибух літа.
Отакими вони мали намір бути. Засмаглими й розслабленими, тіла не обтяжені важкими черевиками, пальтами або чиїмись сподіваннями. Вони питимуть трунки з екзотичними назвами зі склянок на коктейль і бавитимуть дні в готельних басейнах. Їхня шкіра пахнутиме сонцем і хлоркою. Вони кохатимуться в кімнаті, охолодженій кондиціонером, проте нагрітій сонцем, проміння якого проникатиме крізь штори, а коли ніч усе охолодить, вони вдягатимуться в свій найкращий одяг і гулятимуть по Стрипу. Він дивився на них наче здалеку, дивився з висоти кількох поверхів на двох закоханих, як вони йдуть у неоновому сяйві і яскраві вогні розцвічують червоним, жовтим і синім світлом темний гудрон вулиці. І тут вони йшли — Бренден і Кейті, — ліниво йшли по широкому бульвару, який здавався вужчим через високі будівлі обабіч, а з відчинених дверей казино долітали веселі голоси та передзвін монет.
Куди ти хочеш зайти сьогодні, моя кохана?
Обирай ти.
Ні, обирай ти.
Ні, право обирати я надаю тобі.
Гаразд, що ти скажеш про це казино?
Начебто гарне.
Тоді ходімо.
Я кохаю тебе, Брендене.
Я також кохаю тебе, Кейті.
І вони піднялися б по застелених килимом сходах між білими колонами в задимлений і наповнений звуками палац. Самі ще діти, вони
