Містична річка - Денніс Ліхейн

Він поклав стосик фотографій на стілець поруч із собою. У горлі йому запекло, але це відчуття зникло, коли він ковтнув.

— А про квіти ви подумали? — запитав Амброз Рід.

— Я замовив їх у Кнопфера сьогодні пополудні, — відповів Джиммі.

— А оголошення?

Він уперше зустрівся з поглядом хлопця.

— Оголошення?

— Так, — промовив хлопець і подивився на свій планшет. — Оголошення для газети. Ми можемо взяти його публікацію на себе, якщо ви дасте нам приблизний текст. Наприклад, оголосите, що ви волієте одержати гроші замість квітів або щось таке.

Джиммі відвернув погляд від співчутливих очей хлопця й подивився на підлогу. Під ними, десь у підземеллі цього білого вікторіанського будинку, в кімнаті для бальзамування лежала Кейті. Вона лежатиме гола перед Брюсом Рідом, цим хлопцем та його двома братами, й вони митимуть її, доторкатимуться до неї, бальзамуватимуть її, щоб на певний час зберегти її від розкладання. Їхні холодні, наманікюрені руки ковзатимуть по її тілу. Вони відокремлять певні його частини. Вони братимуть її підборіддя великим і вказівним пальцями й обертатимуть його в різні боки. Вони розчісуватимуть їй волосся.

Він думав про свою дитину, голу, виставлену, із втраченим кольором її тіла, уявляв собі, як вона лежить і чекає, коли до неї востаннє доторкатимуться ці чужі люди — обережно, мабуть, але з черствою, клінічною обережністю. А потім вони підкладуть їй під голову в труні атласну подушку і перевезуть її в кімнату загального огляду, з нерухомим, як у ляльки, обличчям і в її улюбленій синій сукні. На неї дивитимуться і над нею молитимуться, розмовлятимуть і сумуватимуть і зрештою закопають у землю. Її опустять у могилу, яку викопають для неї чоловіки, що не знали її, і Джиммі здалеку почув, як гупає по труні земля, ніби сам лежав у тій труні разом із нею.

Вона лежатиме під шістьма футами землі, аж поки зрештою заросте травою. Вона вже ніколи не бачитиме, не відчуватиме, не чутиме ані запаху, ані звуків. Вона лежатиме там, можливо, тисячу років, не чуючи, як тупотять ноги людей, які відвідуватимуть її надгробок, не спроможна чути світ, який вона покинула, бо між нею і світом лежатиме шар землі.

Я вб’ю його, Кейті. Я докладу всіх зусиль, щоб знайти його раніше, ніж поліція, і я його вб’ю. Я вкину його в набагато гіршу яму, аніж та, в якій лежатимеш ти. Я нікому не дозволю бальзамувати його тіло. Не дозволю плакати над ним. Я примушу його зникнути, ніби він ніколи й не існував. Так ніби його ім’я і все, чим він був, чи думав, що він є, існувало лише уві сні й зникло, перш ніж той чоловік, який бачив сон, прокинувся.

Я знайду того, хто поклав тебе на той стіл унизу, я зведу його з світу. І близькі йому люди — якщо він їх має — не жалітимуть його так, як ми жаліємо Кейті. Бо вони ніколи не знатимуть, що з ним сталося.

І не турбуйся дитино, чи твій тато спроможний зробити те, що він обіцяє. Тато на це спроможний. Ти ніколи цього не знала, але твій тато раніше вбивав. Тато робив те, що треба було робити. І він зробить це знову.

Він обернувся до Брюсового сина, який не так давно почав працювати в цій сфері, щоб спокійно витримувати тривалі паузи.

Джиммі сказав:

— Я хотів би дати таке оголошення: «Померла Маркус Кетрін Хуаніта, улюблена дочка Джеймса й Маріти, прийомна дочка Аннабет і сестра Сари й Надін…»

Шон сидів на задньому ґанку з Аннабет Маркус, яка потроху ковтала з пляшки біле вино й курила сигарети менш як до половини, перш ніж гасила їх. Її обличчя освітлювала лампа, що горіла над ним. Сильне обличчя, воно завжди вражало, хоч, либонь, ніколи не було вродливим. Вона звикла, що на неї дивляться, як здогадувався Шон, хоча навряд чи розуміла, чому вона варта такої уваги. Вона дещо скидалася Шонові на матір Джиммі, але без виразу смирення й поразки. Скидалася й на його власну матір у її цілковитій стриманості, що не вимагала від неї великих зусиль. Саме цим була схожа й на Джиммі. Він бачив Аннабет Маркус жінкою веселою, але вона ніколи не здавалася йому легковажною.

— Отже, — промовила вона до Шона, — що ви збираєтеся робити сьогодні ввечері, коли вас звільнять від обов’язку втішати мене?

— Для мене це не обов’язок…

Вона відмахнулася від нього рукою.

— Дякую. Але що ви маєте намір робити?

— Поїду зустрітися зі своєю матір’ю.

— Справді?

Він кивнув головою.

— У неї сьогодні день народження. Поїду відсвяткую його з нею та зі старим.

— Он як. А чи давно ви розлучилися?

— А це видно?

— Ви носите своє розлучення як костюм.

— Он як. Я розлучився більш як рік тому.

— Вона живе тут?

— Уже ні. Вона мандрує.

— Ви сказали це з гірким виразом. «Мандрує».

— Справді?

Він стенув плечима.

Вона підняла руку.

— Я ненавиджу себе за те, що з вами роблю — відвертаю свої думки від Кейті вашим коштом. Тому вам не треба відповідати на жодне з моїх запитань. Я особа доскіплива, а ви цікавий чоловік.

Він усміхнувся.

— Ні, я зовсім не цікавий. Насправді я дуже нудний, місіс Маркус. Заберіть у мене мою роботу, і я зникну.

— Називайте мене просто Аннабет.

— Гаразд.

— Я не можу повірити, офіцере Дівайн, що ви чоловік нудний. Але знаєте, що найбільше мене дивує?

— Що саме?

Вона повернула свого стільця й подивилась на нього.

— Ви не здаєтеся мені чоловіком, здатним надсилати фальшиві штрафи.

— Чому?

— Це здається дитячою витівкою, — сказала вона. — А ви не схожі на чоловіка, охочого грати в дитячі ігри.

Шон стенув плечима. Досвід йому підказував, що кожен поводиться по-дитячому раніше чи пізніше. А надто в тих випадках, коли людина попадає в скрутну ситуацію, тоді дитячість допомагає знайти якусь раду.

Минуло більш ніж рік, як він востаннє розмовляв із кимось про Лорен — не розмовляв ані з її батьками, ані з її випадковими друзями, ані з поліційним психологом, до якого наполегливо радив йому звернутися його командир, коли почув, що