Картковий будинок - Майкл Доббс
Це була неправда. Запис міг досі завдати йому колосальної шкоди, якщо потрапить не в ті руки, та Вултон сподівався, що вона занадто тупа, щоб зрозуміти це. Здавалося, його блеф подіяв, коли він побачив, як її обличчя сповнилося тривогою.
— Патрику, про що ти, на бога, говориш?
— Та клята касета, яку ти мені надіслала, лахудра ти дурна. І не випендрюйся тут мені!
— Я... я не надсилала ніякої касети. Я гадки не маю, про що ти кажеш.
Несподівана образа шокувала її почуття, і Пенні почала ридати і задихатися. Вултон оскаженіло схопив її за руку, і полилися сльози вже справжнього болю.
— Касета! Касета! Ти надіслала мені касету!
— Яку касету, Патрику? Чому ти робиш мені боляче?..
Цівка сліз переросла у потік. Вулиця почала зникати за запрілими вікнами, Пенні мов замкнули у світі божевілля.
— Глянь на мене і скажи, що не надсилала мені касету з записом нас у Борнмуті.
— Ні. Ні. Яку касету? — Пенні раптово задихнулася, і жах висушив сльози.— Є запис нас у Борнмуті? Патрику, це підло. Але ж хто?
Він відпустив її руку, і його голова повільно опустилася на кермо.
— О Боже, це ще гірше, ніж я думав,— промимрив він.
— Патрику, я не розумію.
Його обличчя посіріло, раптово постаріло, шкіра на щоках натягнулася, ніби старий пергамент.
— Учора мені додому доправили касету. Це був запис нас у ліжку на партійній конференції.
— І ти подумав, що то я надіслала її? Чому, гівнюк ти жалюгідний!
— Я сподівався, що то ти, Пен.
— Чому? Чому я? — з огидою викрикнула вона.
Він схопився за кермо, кісточки побіліли, витріщився поперед себе, та не на дорогу.
— Я сподівався, що то ти, Пен, тому що як це не ти, тоді я не маю й найслабшої здогадки, хто це робить. І немає ніякого збігу в тому, що її доставили саме зараз, за стільки тижнів, відколи її записали. Мене не намагаються шантажувати на гроші. Вони хочуть, щоб я вибув з лідерської гонки,— його голос знизився до шепоту.— Наступного вівторка мені гаплик.
Вултон провів решту ранку, намагаючись мислити конструктивно. У нього не було і клаптя сумніву, що саме виборча гонка викликала раптову появу касети. Він перемусолив щось із дюжину ідей щодо того, хто міг стояти за цим, навіть росіян розглядав, та нічого не випливло. Йому більше не було куди йти. Подзвонив дружині — він завинив їй це, ба й більше,— а потім скликав прес-конференцію.
Зіткнувшись із такою проблемою, деякі люди могли б вирішити сумирно зникнути зі сцени і молитися, що їх не потурбують у їхньому тихому відступі, та Вултон не належав до «деяких людей». Він був з тих, хто краще поляже в боротьбі, намагаючись урятувати бодай щось після краху своїх мрій. Йому не було чого втрачати.
Коли по обіді зібралася прес-конференція, він був налаштований рішуче. Не маючи часу на ще якісь формальні розпорядження, він скликав ЗМІ на зустріч на набережній Алберт, з південного боку річки, навпроти будівлі парламенту. Йому потрібна була драматична декорація, і пряничний палац з баштою Біг-Бену створював її. Тільки-но оператори були готові, він почав.
— Добридень. У мене є невелика заява, і мені прикро, що після неї я не матиму часу на питання. Та, гадаю, ви не розчаруєтеся.
Він дочекався, поки підійшла ще одна знімальна група і порозставляла своє обладнання.
— Після голосування у вівторок, здається, лише у трьох кандидатів є реалістичні шанси на успіх. Наскільки я розумію, всі інші вже оголосили, що не балотуватимуться в наступному турі. Тож згідно з вашим висловом, джентльмени, це трикінний забіг.
Він спинився. А хай йому, це важко. Він сподівався, що кореспонденти також замерзли.
— Звісно, мені радісно бути одним з трьох, користуватися такою честю, та три може виявитися нещасливим числом. Насправді на цих виборах немає трьох варіантів, лише два. Партія або ж дотримуватиметься практичного підходу до політики, який довів свою успішність і протримав нас при владі понад десять років. Або ж вона розробить новий політичний пакет, який інколи називають «політикою совісті», через яку уряд втягнеться — можна сказати, вгрузне — у намагання вирішити всі проблеми світу. Це називається «політикою Старшого брата», а як ви знаєте, це ніколи не було моїм улюбленим брендом чаю.
Репортери захвилювалися. Усім було відомо, що у партії є розбіжності, та їх рідко коли виставляли аж так публічно.
— Якими б добрими не були ті наміри, я не вірю, що новий наголос на «політику совісті» буде доречним — насправді, на мою думку, це стане катастрофою для партії і країни. Я вважаю, що це також є думкою очевидної більшості у партії. Разом з тим, ми продовжимо дрейфувати, якщо цю більшість розколюватимуть двоє кандидатів. Двоє кандидатів, які підтримують прагматичну політику — це Френсис Уркгарт і я. Та я практична людина. І не хочу, щоб мої особисті амбіції стали на заваді досягненню тієї політики, в яку я завжди вірив. Але може статися саме так.
Незважаючи на холод, його слова запалювали вогонь, пускали вихори в повітря.
— Оте місце,— він тицьнув великим пальцем на будівлю парламенту позад нього,— важить для мене дуже багато. Я хочу переконатися, що ним керує правильна людина, в якої у наявності є правильна політика. Тож леді та джентльмени,— він кинув останній погляд на юрму камер і тіл, що тулилися довкола нього, граючись із ними ще трохи,— я не стану ризикувати. Надто багато на кону. Тож я знімаю свою кандидатуру з перегонів. Я віддам свій голос за Френсиса Уркгарта, який, як я щиро сподіваюся, стане нашим наступним прем’єр-міністром. Мені більше нема чого сказати.
Його останні слова майже загубилися серед клацання сотні затворів фотокамер. Він не затримався, а відразу ж рушив прибережними сходами нагору до машини, що чекала на нього. Кілька кореспондентів влаштували погоню, побігли за ним, та не змогли зловити нічого, окрім світлини того, як його везуть через Вестмінстерський міст. Решта стояли у збентеженні. Вултон не лишив їм часу на питання, жодної змоги розвинути теорії чи виявити прихованні смисли за
