Подвійна гра в чотири руки - Ірен Віталіївна Роздобудько
Дійсно, подумав Іполит Вікентійович, і чому ця дівчина такий вплив на всіх має…
— Так Мар’я ж Матвєвна запитали, — ніяковіючи, пояснив він.
— От через таких добродіїв, як ви, вона зараз у небезпеці! Забагато їй байок розповідаєте. А вона і рада!
І до Мусі:
— Зібралась? Їдьмо на вокзал!
І у двері, де вже маячив вірний лакей:
— Аристарху! Закладай фаетон — панночка після сніданку від’їжджає!
— Вас, Матвію Івановичу, на місці злочину чекають, — наважився нагадати Іполит.
— Знаю. Дорогою заїдемо, — сердито буркнув той і був оглушений вигуком «Ура!», котрий цілком по-армійському дзвінко видала Муся, заплескавши при цьому в долоні.
І вискочила з кабінету — переодягатися. Тільки зараз згадала, що стоїть перед Іполитом Вікентійовичем в самому пеньюарі.
Гурчик знову тяжко зітхнув, киваючи услід:
— Вимучила мене… Слідчим хоче бути…
— Але ж, шановний Матвію Івановичу, Мар’я Матвєвна дійсно допомогла нам Петьку Шнура впіймати. Якби не її досліди з відбитками ступні в багнюці — ми б інших доказів і не мали…
— Авжеж, — не без гордощів відповів генерал Гурчик, — розуму в неї палата. Сам дивуюсь. Їй би хлопцем народитися…
І, згадавши недавню розмову, насупив брови:
— Але якщо ти дівицею на світ прийшла — будь ласка, йди заміж. І — ніяких фанаберій!
Іполит почервонів, клацнув затісними штиблетами і поспішив відкланятись: мусив чекати внизу, доки генерал з донькою зберуться в дорогу.
* * *
Зібралися десь по десятій.
Могло бути й раніше, якби Матвій Іванович не вдався до ретельної перевірки Мусиного багажу: до тітки треба їхати «в людському» вигляді.
Тому її пошита Лизаветою за останнім словом паризького кутюр’є Поля Пуаре спідниця-брюки негайно була замінена на довгу чорну «дзиґу» і сувору білу блузу з високим коміром. Вміст усієї валізи генерал перевірив під гнівне сопіння Мусі, яка не зронила ані слова. Навіть коли, червоніючи і пирхаючи, генерал жмутком вкинув туди кілька ненависних корсажів і купу іншого непотребу, що повинні носити панянки вісімнадцяти років. Проте викинув помаду і пудру «Помпадур».
А от «ручну поклажу» перевірити не вдалося — спішив.
А дарма!
Адже, крім великої валізи, Марія Матвіївна Гурчик мала й те, що погодилася б віддати хіба що ціною власного життя.
По-перше, зв’язала охайною купкою з десяток книжок свого улюбленого доктора Шерла, ретельно замаскувавши зверху і знизу романами Жорж Санд і мадам Убліє.
По-друге, зібрала «лікарський саквояж», де, за її «чесним словом», мали бути ліки й інші медично необхідні для дівчини речі.
Ніяких ліків там, звісно, не було.
А були зовсім інші речі.
Скажімо, скляна колбочка з графітом, власноруч наструганим з олівців, віхтик з дрібним піском, пензлики різного калібру, пляшечка з сірчаною кислотою і ще купа пробірок і реторточок, наповнених невідомою рідиною різного кольору, медичні щипці, скальпель, обценьки.
Окремо варто було б розповісти про набір збільшувальних скелець, пінцетів і ланцетів, охайно нарізаний стосиками м’який папір, що ним промокають чорнила, і насамкінець — коробка театрального гриму (таємно придбана у клоуна за два рублі асигнаціями в пересувному цирку-шапіто), який конче необхідний кожному порядному шпигуну для зміни зовнішності!
Промахнувся Матвій Іванович і з супроводом: взяти з собою Лізу Марія Матвіївна навідріз відмовилась, мовляв, вона тут татусеві згодиться. А наймати компаньйонку не було часу, адже генерал квапився на місце злочину.
Муся побожилася, що сидітиме у вагоні тихо і мирно до самого Глобино і ніяка наглядачка їй не потрібна.
Вийшли до фаетону, кожен у своїх думках.
Повантажились.
Іполит подав Мусі руку — довелося спертися, хоча Муся не любила таких м’яких вологих рук, підштовхнув під ліктик генерала.
З метою безпеки панночки підняв верх, сів поруч.
Фаетон гойднувся, мов човен.
— Рушай! — наказав генерал. — Спочатку на набережну. Там зачекаєш — і потім на вокзал!
Іполит назвав адресу.
Фаетон рушив…
У ту ж мить з темної арки, що трималася на плечах групи оголених каріатид і атлантів, вистрибнула чорна тінь і, ставши на закорки екіпажу, приєдналася до від’їжджаючих…
* * *
Біля під’їзду на набережній уже крутився цікавий люд.
Довелося кучеру трохи попрацювати пужалном, щоб розігнати загату роззяв.
— Почекаєш тут, — наказав доньці Гурчик.
Але Муся зі своїм саквояжем уже стояла в юрмі біля під’їзду і, як усі, витягувала шию вбік санітарів, що саме виносили з темряви ноші, накриті білим простирадлом.
Під ним вгадувалися обриси худого видовженого тіла.
Генерал з Іполитом, що розчищав дорогу начальнику гострим ліктем і криком «Поліція!», поквапились зупинити процесію.
Санітари стали.
Натовп (серед гультяїв, прикажчиків із сусідніх яток та інших роззяв товклися тут навіть бонни з дітьми і дами під мереживними парасольками) хитнувся вперед.
Іполит, широко розвівши руки, відтіснив цікавих, пропустив генерала, відкинув край простирадла, крадькома кидаючи погляд на Мусю: чи не в захопленні вона від таких його рішучих дій.
Муся дійсно була в захопленні, адже через плече татуся жадібно оглядала смутне видиво, що відкрилося її очам.
Небіжчику було років тридцять.
На його посинілому обличчі (Муся відзначила, що синява розливалася від шиї) застигла блаженна посмішка, пальці обох рук розчепірені, ніби нещасний усе ще брав свій останній акорд.
Гнівно зиркнувши на доньку, генерал почав підійматися на третій поверх апартаментів.
На сходах так само товклися цікаві — покоївки, лакеї, кухарки.
Схлипували, накладали на себе хресні знамення і коливалися, мов водорості, шанобливо пропускаючи генерала до високих прочинених дверей, звідки долинали тихі голоси поліцейських.
Генералу стало не до Мусі.
А вона, перетворившись на тінь чи, краще сказати, мишу, тихо почала орієнтуватися на місцевості, вловлюючи кожне слово з доповіді околоточного.
У просторому залі-приймальні (Муся відзначила, що померлий інженер жив досить заможно) стояв круглий дубовий стіл на лакованих гнутих ніжках у формі оголених сирен, що здіймаються з хвилі морської (претензійно і недешево, подумала Муся), десять стільців у стилі бароко (протертим виявився лише один, з чого Муся зробила висновок, що небіжчик не вельми часто приймав гостей), на вікнах висіли щільні подвійні штори (певно, захист від вологості, вирішила Муся, небіжчик був теплолюбним), біля вікна — канапе, точніше, досить кокетлива козетка з різьбленими позолоченими бильцями і високою спинкою, оббита ніжно-рожевим шовком. Теж жодним чином не протерта.
Постріляла очима і по різних предметах та предметиках.
Позолочені канделябри з викрутасами, картини у важких рамах з морськими пейзажами, швидше за все копії.
Усе начищене, усе блищить.
У кутку, ближче до штор, майже за ними —
