В Багдаді все спокійно - Валерій Павлович Лапікура

- Дозвольте попередньо об Старого постукатися.

- Не дозволяю, а наказую. Тільки бережи його, Сирота. Бо як Іван Борисович від нас піде, то й нам з тобою тут робити нічого.

Я закліпав очима, але змовчав. Зайшов до Старого і, як писав хтось із шкільних класиків, повів йому мою печаль. Старий партизан відреагував своєрідно:

- Ото не треба було нам із отим Мао Цзедуном знюхуватися. Краще б Чан Кайші підтримали. Тоді б не мучилися зараз з оцим… корейцем, китайцем чи як його там… одне слово - вузькооким. Сиділи б такі, як він, у себе вдома за Китайською стіною і різали би потихеньку на шматочки один одного. І їм розвага, і нам спокій.

- Ну, не кажіть, Іване Борисовичу! Про китайську філософію я промовчу, бо її толком навіть нам в університеті не викладали. Але з дитинства пам’ятаю, як мене вмивали над китайським тазиком, витирали китайським рушником і годували китайською рисовою кашею. Молоко, правда, було наше. Не кажу вже про металеві коробки з-під китайського чаю. У моєї мами одна ще й досі на комоді стоїть. Красива, зараза!

- А чим це все, Олексо, закінчилося? Культурною революцією і островом Даманським.

- Не кажіть, Іване Борисовичу, є ще хороший анекдот. Біжить китаєць по вулиці радянського провінційного містечка, залітає до продмагу і питає продавщицю: Рісі - є? Вона ошелешено: немає… Китаєць (з виразом обличчя: «так вам і треба!»): Ага!!!

- Якщо розібратися, то того рису у неї в продажу не було й тоді, коли ми з Китаєм браталися… але хто це знає, крім обехаесу?… Добре, Сирота, посиділи, поговорили, розійшлися. Працюй.

Наступного дня надвечір, якраз у ту пору, коли медсестру востаннє бачили живою, на тому ж самому місці, біля під’їзду кооперативу між Нивками і Святошином я не без задоволення влаштував невеличку виставу під протокол.

Чотири бабці, оті всюдисучні свідки, сиділи на лавочці, а повз них по черзі пройшло п’ятеро однаково одягнених молодих хлопців одного зросту, статури, стрижки і кольору волосся. Кожен із них зникав за дверима під’їзду, а за хвилину виходив з нього. Я в цей час стояв поодаль, не втручаючись у перебіг слідчого експерименту.

Коли дефіляда закінчилась, я забрав усіх бабусь до райвідділу і там по черзі, звісно, під протокол поставив кожній два запитання:

- Чи бачили ви когось із цих людей раніше? А якщо так, то де і коли?

Відповіді загалом співпали:

- Бачила. Того вечора, коли сестричку зарізали. Він її додому сопровождав, гад. Самого б на шматочки порізала, оцими от руками!

- Уточніть, будь ласка, кого саме з п’яти пред’явлених вам осіб ви опізнали?

Отут і почалася чорна комедія. На першого з переодягнених оперативників вказали дві бабці, ще одна вказала на номер третій, теж оперативника. А четверта бабця розгублено запитала:

- А шо, хіба це не один і той же п’ять разів туди-сюди ходив? Я думала - це щоб ми його краще роздивилися!

І тільки після мого наполягання, що це був не один і той же, а п’ятеро різних, народна месниця з ваганням мовила:

- Ну, вроді той, шо останній, п’ятий…

- Офіційного підозрюваного, що йшов четвертим, не опізнала жодна! Тоді я зібрав усіх бабусь докупи і пояснив ситуацію відкритим текстом:

- Громадяночки! Або пояснюйте, що з вашою пам’яттю, або будемо вживати суворих заходів. Кілька днів тому ви хором-дружно показали на людину, яка начебто зайшла з потерпілою до під’їзду у день убивства, а потім начебто вийшла. А сьогодні жодна з вас його не опізнала!

І тут бабусі мене вразили:

- А хто вам сказав, що ми казали, що він вийшов? Хто таку дурню написав? Ми не бачили, чи хтось взагалі виходив. Бо по телевізору якраз фігурне катання починалося, то ми всі побігли.

- Мистецтво - то святе! - погодився я. - Але як так вийшло, що на першому опізнанні ви показали на сторонню людину? Та ще й усі?

Бабці опустили очі і замовкли. І тут мене осінило:

- Де саме проходило перше опізнання? Біля будинку? І скільки людей вам пред’явили?

- Біля якого будинку? - обурено загомоніли бабці. - Отут-о, в міліції. Нас десь на другий чи на третій день усіх привезли, вивели такого неголеного, в наручниках, морда бандитська - і кажуть: оцього бачили? Ну, нам здалося, що він схожий, а головне ж - у наручниках! І морда така, подозрітєльна.

- Тихо всім! Зараз ви отут попідписуєтесь, а потім я вам дещо скажу.

Універсальні свідки підписалися. Тобто, поставили хрест на службовій кар’єрі райвіддільського капітана. Слово честі, багато дурнів бачив, але таких, як він… Звісно, цього жіночкам казати я не став. Я сказав інше:

- Слухати сюди! Всі! Через ваше фігурне катання ви ледь не підвели під розстріл хорошого хлопця, студента медінституту, котрий не тільки вчиться, а й працює аби утримувати і лікувати хвору матір. По-друге, справжній убивця, згоден з вами, гад, якого різати треба живцем, через вашу дурість гуляє на волі, і ще невідомо, як нам його зловити вдасться: до того, як він ще когось заріже, чи після.

- Ой, лишенько, шо ж тепер буде!

- Щодо нас, міліції, то вже нашого начальства клопіт. А щодо вас, сушіть, громадяночки, сухарі. Справу оформлювати будемо.

- За що?