В Багдаді все спокійно - Валерій Павлович Лапікура

- За введення слідства в оману. Від трьох до п’яти років.

- Ой, господи, ми ж не зі зла!

- Декого теж не зі зла розіп’яли. А тому, що їм здалося! І не соромно на старості років гріх на душу брати? Ви думаєте, ота хвора матір довго прожила б, якби у неї сина розстріляли?… Не чую! Хтось щось сказав?

Озвалася та, що підслуховувала під дверима:

- У вбитої теж матір є.

- А де вона? Чому її досі ніхто в міліції не бачив? Чому дочку сторонні люди опізнавали? А де решта родичів? Ну, крім тих, котрі двері виламували аби квартиру фактично вкрасти. О! Добре, що нагадали! Хто тих кумів до будинку пропустив і тривоги не здійняв? Ви, громадяночки! Тримайте ще одну статтю: щодо співучасті у грабунку. Як я щось пропустив, то прокурор додасть. Поки що - кроком руш на підписку про невиїзд, а як треба буде, за вами приїдуть.

Коли я під стримані зойки і плач бабусь сідав у наш «газик», дільничний, який напросився під’їхати з нами до Управи, поцікавився:

- А ви, товаришу капітан, справді цих пенсіонерок посадите?

- Варто було б. Та шкода.

- Чого, віку?

- Часу. Справжній убивця десь лазить, якщо я не помиляюся, то на ньому вже сім трупів. Старі менти такого не пригадують. Кажуть, навіть після війни нічого схожого… а щодо бабусь… знаєш, кортить умовити начальство оформити їм по десять діб адміністративного арешту і послати підмітати власну вулицю. А поки що нехай посидять на підписці. Це корисно.

В Управі на мене чекала нарешті хороша новина. Генерал примусив ректора медінституту відкликати власний наказ про виключення, як ми нарешті з’ясували, надаремно підозрюваного. У викладі нашого шефа це звучало так:

- Якого біса, товаришу ректор, ви лізете поперед батька в пекло, коли слідство не те що не закінчене, а ще й фактично не розпочате? Ви про презумпцію невинності коли-небудь чули? Чи вам її зачитати?

- Але ж, товаришу генерал, честь інституту… ми ж майбутніх лікарів виховуємо…

- Лікарів? То зціліться самі - для початку! Не пам’ятаю, хто це сказав, але точно! Знаєте, що я з вами зараз зроблю? Отут у мене лежить анонімка про те, що ваші викладачі за хабарі приймають до інституту відверто слабеньких дітей, а ви - в долі.

- Це наклеп! Чорна брехня! І потім, раз це анонімка, то там навіть підписів немає.

- Підписів немає. Зате факти є. І ваше прізвище вказане. Перевірку влаштуємо. А поки що просигналимо вашому союзному міністру. Нехай шукає заміну.

- Ну так же не можна! Це ж кожен може будь-яку дурницю написати… то що, отак одразу, за однією підозрою і виганяти?

- Тут хтось мені про честь інституту говорив? Так от, я вважаю, що на людину, яка виховує майбутніх лікарів, не повинна впасти навіть тінь підозри.

- Це демагогія!

- А ви чим займаєтеся?

Одне слово, ректор власноручно порвав уже підписаний ним наказ і публічно обматюкав куратора групи, де вчився студент. За ініціативу. Взагалі, коли наш Генерал зриває на комусь свій кепський настрій, то робить він це віртуозно. Тут головне - не стати самому громовідводом, а спостерігати за розвитком подій з певної дистанції.

Тому до слідчого ізолятора я їхав тролейбусом не просто в хорошому настрої, а ще й мугикав старий каторжанський марш: «Нас поведуть у ясний день, конвой піде за нами, ми заспіваємо пісень, дзвенячи кайданами…»

Студент виглядав змученим, але не розкис. Бо коли я відрекомендувався і сповістив, що прийшов оголосити йому про зміну статусу, він поцікавився:

- Зміну статусу? З підозрюваного у звинувачені? Ну-ну… а де, до речі, той капітан, що мене в усе це встромив? Йому теж статус поміняли?

- Спочатку - щодо капітана. Статус у нього однозначний. Він зараз у глибокій дупі.

- Це за те, що не зміг примусити мене написати щиросердне?

- Ні, за те, що через його дурість справжній убивця і досі ходить на волі. До речі, щодо вашого статусу. Ви більше не підозрюваний. Ви свідок. Документи на ваше негайне звільнення вже в канцелярії ізолятора. Якщо ваша воля, попрошу вас відповісти на кілька моїх запитань тут. А ні - то їдьте додому, відпочивайте, а потім я вас запрошу в Управління.

- Спасибі. Чесно кажучи, не чекав. Тому розтягувати задоволення «гостинами у діда Лук’яна» не буду. Кулею звідси! І негайно! Та якщо хочете - поговоримо десь під відкритим небом. Єдине - через ринок…

- Це ж чому?

- «Манєчка» одна у мене в голові сиділа: якщо вдасться вийти, одразу на Лук’янівський і куплю у бабці солоний огірочок. Знаєте, такий, корнішончик. І тут же з’їм.

Ми так і зробили. Купили на базарі кілька огірочків-корнішончиків і вмостилися на лавочці у парку, що навпроти кінотеатру «Комунар».

Від автора: