В Багдаді все спокійно - Валерій Павлович Лапікура

- Можливо. Не шукай, мовляв, убивцю, а шукай, що ці вправні пальчики такого наробили. А можливо просто подряпала вона його.

Спалося мені кепсько. Цього разу за мною з багнет-ножем у руках бігав навколо Управи сам Голова Мао Цзедун.

Вранці після певних роздумів я вирішив райвіддільського капітана на повторний обшук місця злочину з собою не брати. Гузно у нього слабеньке для такої справи. Натомість прихопив двох дільничних, які добре знали і район, і контингент.

Місцина була своєрідна. Ще на моїй пам’яті тут проходила межа між столицею і Києво-Святошинським районом. Це вже коли проклали метро до залізничної колії на Брест, кордони міста посунули на північ і захід. Але село - воно і після реорганізації село.

По один бік від колишньої Окружної рясніло від хрущобок кінця п’ятдесятих. Тих, що не з цегли, а з бетонних блоків. На протилежному боці вулиці міцно вчепився в прадідівські землі приватний сектор. Хтось із місцевих інспекторів розказував, що звели його одразу після війни з чого доведеться. Переважно з цегли руїн Хрещатику та прилеглих вулиць. Де-не-де стирчали дивні споруди: двоповерхівки на чотири квартири з колонами перед дверима, зате туалетом у дворі, холодною водою в колонках на розі, а гарячою - в найближчій лазні за два кілометри. Такі собі сльози недобудованого комунізму. Атмосфера була просякнута пахощами вищезгаданих клозетів і найближчої промзони, котра смерділа відходами виробництва. Контингент тут жив відповідний. Для когось цей район був омріяним у глухому селі «городом». Для когось - околицею міста, а ще для когось краєм світу, кінцем сподівань і марень, де не можна було знайти не те що нормального жениха, а й тверезого бахура. Одне слово - Нивки.

Чомусь закрутилась у моїй голові повоєнна дитяча лічилочка: «Вийшов місяць із туману, вийняв ножик із карману. Буду різать, буду бить, з ким останешся дружить!». Я подумав, що ножик - це по темі. А місяць із туману, то, звісно, кореєць з його круглою фізіономією без прикмет. Привіт вам, товаришу Фрейд від старшого інспектора Київського карного розшуку капітана Сироти. Шкода, що вас не дозволяють підшивати до протоколу.

Кооперативна дев’ятиповерхівка на тлі загального архітектурного занепаду виглядала майже хмарочосом. Якщо заплющити очі на довкілля, то тягло хоч і на східну, але Європу. Якби не типова радянська зграйка «народних месниць» на лавочках біля під’їзду.

- Це ті, що вбивцю опізнали, - пояснив мені один з дільничних, коли ми видряпалися з міліцейського «газика».

- От і добре. Ви їх поки що притримайте, бо треба буде допитати. А ви - зі мною. Нагору, додому, до хати. Пластилін і печатку взяли? Тоді вперед.

Однак піднятися «вперед і вгору» одразу завадили всюдисутні бабці:

- Це ви часом не в ту квартиру, де медсестричку зарізали?

- А якби й так? - обережно відреагував я.

- Туди вже пішли!

- Хто, міліція?

- Ні, родичі.

- Які, в… Бердичів, родичі?

- Справжні. Ви не думайте, вони нам фотку показали, де вони з покійницею, коли вона ще жива була. Трохи не в рєзкості, але схожі.

- А якого їм біса треба? - вигукнув я, передчуваючи чергові типові незручності.

- Як же - прибрати в квартирі! Їм міліція дозволила порядок навести. Помити там усе…

Від самого слова «помити» мене кинуло в холод. Я запитав у дільничних:

- На якому поверсі хата?

- На другому.

- Тоді слухати мене! Ви - беріть бабусь… пробачте, свідків і попід стіночкою швиденько на сусідню вулицю. Там, здається, ЖЕК. Дзвоніть звідти в райвідділ і всіх, хто там є зі зброєю, сюди!

- А шо сказать?

- Справжній підозрюваний, і то не один, повернулися на місце злочину. В ружжо! І миттю сюди! І нехай повідомлять в Управу на Богдана. А потім назад!

Молодий дільничний миттю вишикував бабусь у колону по дві і погнав їх геть подалі від небезпечного під’їзду.

А я вихопив «стєчкіна», зняв запобіжник, загнав патрон у ствол і жестом звелів старшому дільничному зробити те ж саме. Потім з усією пересторогою прочинив двері і всковзнув навшпиньки у під’їзд, тримаючись спиною впритул до стіни. Старший лейтенант старанно, а головне - тихо повторював кожний мій крок.

Нагорі хтось стукав металом то об метал, то об дерево і щось бубонів. Ми беззвучно подолали один проліт і, тримаючи напоготові зброю, обережно визирнули.

Першого ж погляду було досить аби зрозуміти: це не кореєць. До таких розмірів на Далекому Сході сідало не роз’їдають. А тексти лише підтвердили, що це справді якісь дядьки з-під Бердичева. Один намагався увіткнути шоферський ломик в щілину між дверима і луткою, а другий стояв поряд, тримаючи в правиці швабру, а в шуйці - брудне відро з водою.

Той, що колупався, голосно пояснював:

- Ти мене слухай, а не лягавих. Чого захтіли! Півроку чекать! Шоб площадь гуляла! Обіб’ються. Добре, шо Бабійчуки ше не знають. Бо то ж такі… одойдь, не видно… вони в любу дупу без мила лізуть.