Овернський клірик - Андрій Валентинов
Демон.
— Старий знайомий, га, брате Петре? — італієць вищирився, зручніше прилаштовуючи кинджал у руці. П’єр не відповів, його губи нечутно ворушилися — хлопець молився.
— Це не він, — зауважив я, вдивляючись у того, хто розігнав армію єпископа. — Хоча ми з ним теж зустрічалися.
Так, чудовисько чимось відрізнялося від того, хто завітав до нашого нічного багаття, а відтак прогулювався біля Артигата. Нелюд був вищим, сухішим, міцнішим у кості, й хода здавалася іншою — пружною, швидкою.
— Святий Бенедикт! — протяг Ансельм. — Чи не сеньйор Домінік? Отче Гільйоме, а чи не час і нам кудись за кущі?
Італієць мав рацію. Такого не зупиниш хрестом з кипариса! Згадалися темні, живі очі Домініка д’Еконсбефа. Цей не злякається.
Нелюд ішов швидко, і я вже хотів скомандувати відступ, аж раптом усе змінилося. Почувся різкий гортанний клич, у повітрі проспівав ріжок. Із-за дерев — ліворуч і праворуч — вибігли воїни в темних плащах і блискучих обладунках, тримаючи в руках довгі списи.
Єпископові латники.
— Овва! — Ансельм, забувши про втечу, рвонувся вперед. — А молодці!
Воїнів було близько півтора десятка, але кожен насилу сягав плеча чудовиська. Удару пазуристої лапи буде досить, щоб розірвати ворога навпіл, а тут ще ломака — ціле дерево! — готова впасти на голови в блискучих шоломах. Проте латники не чекали, коли нелюд, який був уже зовсім поруч, схопить першого з них. Різка команда — й вони стали пліч-о-пліч, виставивши вперед списи. Демон заревів, кинувся вперед, але відразу ж зупинився, побачивши перед собою півтора десятки блискучих жал.
— Молодці! — шепотів Ансельм, не відводячи погляду від того, що відбувалося на дорозі. — Так його!
Утім, нелюд і не думав відступати. Різкий рух, ривок — і крайній воїн упав. Загримів обладунок, сіпнулася в конвульсіях рука… Але тієї ж миті знову почулося ревіння — кілька списів устромилися в чудовисько. Здавалося, зараз його проштрикнуть наскрізь, та нелюд змахнув лапою, і почувся тріск. Два списи зламано, ще один упав па дорогу…
Латники перешиковувалися, стаючи в дві шеренги. Перша опустилася на коліна, впираючись ратищами списів у куряву. Друга тримала зброю напереваги. Перед чудовиськом знову виросла сталева стіна.
Ще раз протрубив ріжок. Із-за дерев вибігали нові воїни — ще десяток латників зі списами й стільки ж лучників у коротких синіх плащах. Команда — й стріли лягли на тятиву.
Нелюд завмер, поводячи величезною вухатою головою, й раптом зробив крок назад.
— Є! — крикнув Ансельм. Почувся свист, стріли встромилися в чудовисько. Три вп’ялися в голову, ще одна стирчала в лапі, дві влучили в бік. Я думав, що нелюд загарчить або навіть завиє, але він мовчав. Швидкий рух лапи — вирвані з ран стріли впали на дорогу.
Стрибок — і перед воїнами, які підготувалися до бою, була порожнеча. Ворог зник.
— Утік… — розгублено констатував П’єр, і немов у відповідь почувся багатоголосий крик. Десятки, сотні людей вибігали з-за дерев, розмахуючи саморобною зброєю. У сонячному промінні виблискували підняті до неба хрести.
— Смерть демонам! Смерть! Нехай славиться Господь!
Воїнів оточили, обіймали, хтось уже підносив вино. Над розпластаним латником схилився священик. Галас не стихав. Ті, хто щойно ховався, не сміючи показати голови, почувалися переможцями.
— Вони не злякалися, — раптом сказав Ансельм, ставши дуже серйозним. — Ці воїни… Ви помітили, отче Гільйоме?
Я знизав плечима. Що ж, і таке буває.
— Одного я впізнав. Він був учора на галявині! Ви розумієте?
— Тобто… — я справді почав розуміти. — Ти хочеш сказати, що воїни єпископа…
Я скосив око на нормандця й не став договорювати. Ми з Ансельмом зрозуміли один одного. Серед латників є ті, хто не боїться ні Бога, ні демонів. У них свій Хазяїн.
— Розумно, — посміхнувся Ансельм. — Такі й Латеран спалять — не поморщаться.
На дорозі зчинилася метушня. Люди підбирали зброю, розходилися по загонах, і невдовзі колона знову рушила вперед. Люди повеселішали — виграна сутичка відразу ж підняла настрій.
— Звичка до перемоги, — Ансельм теж зрозумів це. — Мій батько… — він раптово замовк, потім зітхнув і повторив:
— Мій батько… Він був досвідченим воїном. Він сказав якось, що найважливіше — виграти першу сутичку, нехай навіть дріб’язкову. З’являється звичка до перемоги.
— Ага, — підтримав його П’єр. — Я це з дитинства пам’ятати. Коли бійка, головне — першим в обличчя поцілити. Щоб заюшило з носа…
— О мої кровожерливі брати! — зітхнув я. — Якось, це був мій перший рік у Святій Землі, мені дали двадцять вершників і наказали програти сім боїв — один за одним. Я повинен був відступати, втікати, вдавати паніку…
— Вдавати! — зрозумів італієць. — Горації й Куріації![45]
— Щось на кшталт того. Горацій з малиновим хрестом програв сім сутичок і разом із трьома вцілілими воїнами із криками жаху влетів в ущелину. Куріації в тюрбанах, із кривими шаблями вже хапали чепрак мого коня. Мене встигли навіть добряче тицьнути списом у спину, аж тут пастка захлопнулася.
— І що? — Ансельм нетерпляче зітхнув. — Усіх? Ніхто не втік?
Я кивнув. Того дня ми вирізали всіх, а вранці вже наступали на Мосул. Але перемога дала небагато — під стінами міста нас зустрів Імадеддін. Ось тоді ми з
