Овернський клірик - Андрій Валентинов

Повз нас проскакав латник у темному плащі — один з єпископських вартових. Я вже звернув увагу, що ці молодці виглядають браво — зовсім непогано для такої глушині, як Пам’є. Їх було небагато — чоловік із тридцять, але для цих місць тридцять латників — ціла армія.

— Отче Гільйоме, а ви можете зупиняти їх? — несподівано запитав нормандець.

— Зупинити, — машинально виправив я. — Зупинити, брате Петре…

Сувій, отриманий від Орсіні, дозволяв мені зробити це. Я міг заборонити похід. Я міг усунути єпископа, міг навіть спалити його на головній площі Пам’є. Теоретично.

— Це не так легко. Таке сонмище — не армія, хоча й армію не так легко зупинити. Це — натовп. Маса людей, які вірять своїм священикам і своєму єпископові. Ніхто з них не вміє читати, мої повноваження для них — порожній звук. Якщо я спробую затримати їх тепер, нас швидше за все розірвуть на шматки. Це — лавина. Поки лавина не сповільнить хід сама, її не зупиниш. Я спробую — але не зараз.

— Добре, що на нас кольчуги, — гмикнув Ансельм. — Інакше можна отримати стрілу в спину. Монсеньйор де Лоз теж усе розуміє… Отче Гільйоме, а вони візьмуть замок?

Я згадав неприступну гору, грізні вежі, стіни з високими зубцями. Сотня воїнів затримала б цей набрід на десять років…

— У замку п’ятеро, брате Ансельме, в тому числі хворий старий і месір Пилип, з якого нікчемний воїн. Сила ж фортеці не в стінах, а в захисниках.

— Але ж вони побачать інше! — гаряче зашепотів італієць. — Вони побачать десятки воїнів — те, що бачив я. І, крім того, у замку не п’ятеро людей. Там двоє слуг і… три демони!

Спереду виникла якась затримка. Люди зупинялися, над лісом зависла густа лайка.

Здається, зчепилися два вози. Так, армія…

Імадеддіну вистачило б півсотні вершників!

Нетерплячий Ансельм зіскочив з воза й побіг уперед. Повернувшись, він повідомив, що зчепилися не дві підводи, а цілих чотири, до того ж, трохи далі попереду місток через річку недостатньо укріплений, і зараз його намагаються полагодити. Очевидно, намічався привал.

Я поглянув на сонце. Ми виступили рано вранці й до півдня насилу зуміли здолати дюжину миль від Пам’є. Д’Еконсбефи мають час для втечі — якщо, певна річ, вони дізналися.

Курява осіла, нормандець знову витяг з торби наш запас сухарів, але скуштувати цієї страви, що настільки відповідала нашому санові, не довелося. Селяни, котрі оточили підводу, поквапилися наділити нас цілою хлібиною, глечиком вина й, звісно ж, десятком цибулин. Трапеза затяглася. Ансельм витяг з торбини шкідливу книжицю з Абеляровими листами, а я взявся спостерігати, як П’єр намагається вести розмову з козопасами, котрі говорили лише басконською. На мій подив, розмова таки налагодилася, причому нормандець за допомогою жестів, міміки й десятка відомих йому місцевих висловів намагався уточнити якісь важливі подробиці щодо весняного випасу й цін на вовну. Басконці слухали П’єра досить шанобливо, на пальцях пояснюючи премудрощі тутешньої економіки. Здається, нормандець залишився задоволений.

— Господарство тут багате є, — резюмував він. — Єпископ господарство вести не вміти. Він тільки податі збирати… збирає.

— Тобі б цю єпархію, — докинув Ансельм, на мить відриваючись від писань грішного брата Абеляра. — Ти б отут розвернувся! Ходив би з посохом і примовляв: «Не грішити, діти мої, бо я вас повчати!».

— А чого? — незворушно погодився П’єр. — Єпископ — він пастир є. Паству пасти слід. Ти б, брате Ансельме, із ними тільки грецькою розмовляти. Про філософію.

Я був вражений — виявляється, гідний нормандець навчився пускати шпильки не гірше за брата Ансельма. Схоже, італієць теж оцінив його відповідь.

— Істинно так, брате! Два дні я говорив би із цими двоногими вівцями про Платона, а на третій — помер би в страшних муках з нудьги й від запаху тутешнього сиру. Отче Гільйоме, треба зробити нашого брата Петра абатом! Їй-Богу! От повернемося до Сен-Дені, я напишу…

Він не договорив і закусив губу. Але я зрозумів — це правда. Ансельм цілком може зробити так, щоб П'єру дали абатство. І, напевно, не тільки це. Що ж занесло хлопця в Сен-Дені?

— Ні, — П’єр сумно похитав головою. — Не пиши, брате Ансельме. Абат повинен бути такий, як отець Сугерій. Або як отець Бернар. Мені б священиком стати. У якомусь селі…

Сонце вже добряче припікало, а наша грізна рать і далі стояла на місці. Як я зрозумів з розмов, місток нарешті полагодили, але Його Преосвященство вкушає другий сніданок — або перший обід. Так, монсеньйор де Лоз явно не був схожий на Олександра Македонського.

Крик залунав майже одночасно — попереду, з боків, позаду. Тієї ж миті на підводу налягла юрба — люди втікали. Злякано заіржали коні, їм відгукнувся різноголосий крик сотень горлянок. Мені здалося, що ще трохи, й ми перекинемося під ноги тим, хто біг, та, на щастя, підвода таки встояла. Ми опинилися на малесенькому острівці посеред галасливої людської череди.

…Вони втікали — козопаси в кошлатих куртках, городяни в зелених плащах, священики з начищеними мідними хрестами.

Хтось уже покинув дбайливо підібрану по руці ломаку, хтось відкинув убік саморобний спис. Ті, хто впав, намагалися підвестися, але на них відразу ж наступали черевики — й шкіряні, й дерев’яні.

Паніка.

Дорога була вузькою, й багато хто поспішав до лісу. Поступово крик почав стихати. Наш візок опинився в порожньому просторі— попереду й позаду не було нічого, крім зброї, що валялася в куряві, пожитків і кількох возів, покинутих господарями. Втікачі стрімголов мчали в Пам’є, та дехто, найсміливіший або найцікавіший, визирав з-за дерев. Запала тиша.

— А ось і він! — стиха мовив Ансельм,