Овернський клірик - Андрій Валентинов

Звісно ж, слід було заперечити, але я раптом уявив, як доповідаю про побачене Його Високопреосвященству. Мені здалося, що я бачу глузливий вираз на молодому гордовитому обличчі, чую його поблажливий голос:

«Тепер ви переконалися, брате Гільйоме? Ви ж самі бачили!».

Так, я бачив. Бачив і те, чого поки що не міг побачити Ансельм. Вогнища — десятки, сотні вогнищ, на яких горять нечестивці — справжні й гадані, всі, на кого вкаже Найсвятіше Обвинувачення. А у відповідь — інші вогнища, біля яких блазні в рогатих масках закликатимуть свою паству до помсти. Й уважні очі «чистих» братів, які спостерігають за цим божевіллям, щоб дочекатися свого часу…

— Завтра ми надягнемо кольчуги, — вирішив я. — І відтепер — ані кроку без мого дозволу.

Собор був повний. Точніше, переповнений. Люди тіснилися поміж громіздких сірих колон, юрмилися в проході, заглядали в широко розкриті двері. Меса закінчувалася.

Монсеньйор — цього разу не в рогатій масці, а в розкішній митрі, — священнодіяв під мелодійний передзвін дзвіночка, якого тримав служка. Мені здалося, що я бачив хлопчика вчора вночі на галявині. Ну що ж, отже, мірошницьке жорно на єпископовій шиї буде ще важчим…

Ансельм, П’єр і я сиділи неподалік — ліворуч від вівтаря. З набагато більшим задоволенням я б влаштувався десь віддалік, чи то й взагалі постояв у дверях, але перед месою брат Жеанар особисто проводив нас на почесні місця. Не можна сказати, що ця увага викликала відповідний відгук у моїй душі. Монсеньйор щось задумав, і все це — неспроста.

Востаннє продзвенів дзвіночок, під високим склепінням прогриміли голоси півчих, і в соборі запала тиша. Його Преосвященство вийшов до амвона. Ліва рука різко зметнулася вгору:

— Тоді Ісус каже йому: відійди від Мене, сатана![42]

По храму прошелестіло легке зітхання.

Ми з Ансельмом перезирнулися — непогану тему для проповіді обрав Його Преосвященство! Схоже, дуже близьку його християнській душі!

— Діти мої! Християни Пам’є! Вірні сини нашої Святої Католицької Церкви! Прийшов час покаяння, тому що той, хто ходить, немов лев рикаючи, вже близько!

Знову шелест — цього разу голосніший. Я помітив, що люди починають здивовано перешіптуватися.

— Тож не поставтеся ви легковажно до слів моїх, фпати! Тож не заспокойтеся в ганебній сліпоті. Ворог близько, він нишпорить біля нашого славного міста, й сліди його видно повсюдно!

— Ще б пак! — не витримав Ансельм. П’єр з подивом поглянув на мене, і я поквапився заспокоїти гарячого італійця.

— Згадайте! Не охолонув ще попіл проклятої відьми — Лізетти де Піо, яка творила свої згубні підступи в Артигаті. Долоня Церкви покарала нечестивицю, й дехто посмів заспокоїтися. Але згадайте: «Коли нечистий вийде з людини, то ходить по безводних місцях, шукаючи спокою, й, не знаходячи, каже: повернуся в дім мій, звідки вийшов, і, прийшовши, знаходить його виметеним і прибраним; тоді йде й бере із собою сім інших духів, лютіших за себе, й, увійшовши, живуть там — і буває для людини тієї останнє гірше за перше»[43]. Воістину справедливі ці слова, брати мої! Тому що злий дух, якого ми вигнали, знову повернувся до Пам’є й привів із собою інших, ще гірших…

— Чи не про нас він? — тихо мовив Ансельм, і я мимоволі здригнувся. Ідея непогана — цілком у дусі монсеньйора.

— Не раз, і не двічі чули ми про злобливого демона, що блукає навколо. Чули — але не слухали. Тому, що мало залишилося віри, й не поспішаємо ми на пожежу, хоча дім уже горить, і завалюються крокви…

Я мимохіть озирнувся — люди слухали уважно. Здається, про демона вже знали всі.

І я, нарешті, почав розуміти.

— Дійшло до мене й таке: про демона теревенять, мовляв, темні вілани, які не можуть відрізнити лівої руки від правої. Горе вам, маловіри! Позаяк багато вже очей узріли погань. От перед вами три брати зі славної обителі Сен-Дені, які можуть засвідчити — це правда! Диявол прийшов у Пам’є. Диявол послав своїх слуг, щоб погубити вас і дітей ваших!

Собор вибухнув гучними голосами. Люди підхоплювалися, дивлячись на нас. Здивований П’єр підвівся, чим викликав нову хвилю криків і вигуків. Ансельм про щось шепотів мені на вухо, але я не чув. Треба щось робити. Швидко — інакше буде запізно. Але що?

— Діти мої! — громовий голос єпископа змусив людей замовкнути. У тиші, що настала, чулося лише істеричне ридання — якась жінка не витримала.

— Діти мої! Свята Церква пильнує вас! Але найстрашніше ще не сказано. Бо що може бути страшнішим, аніж коли гинуть отці наші? Знайте ж, що прокляті демони, прислані Князем Пітьми, погубили тих, кому Король і Його Світлість граф Тулузький доручили опіку над вами, — наших добрих панів д’Еконсбефів. О, плачте люди, позаяк сеньйора Гуго та його дітей убито!

Ревіння — нелюдське ревіння потрясло склепіння. Руки стискалися в кулаки, очі наповнювалися слізьми жалю й гніву. Я приплющив повіки, не бажаючи дивитися. Якби ще можна було залити воском вуха…

— Так, наших добрих сеньйорів убито! їхнє місце зайняли кляті демони, що набули їхньої подоби. Але свята Церква викрила сатанинський обман! Чи пробачимо ми? Чи побоїмося помститися?!

— Ні! Ні! — гриміло навколо. — Помстимося за нашого доброго сеньйора! Помстимося!

— Нехай буде так, діти мої! І як пастирі у Святій Землі благословляють лицарів, що йдуть у бій проти нечестивих сарацинів, я благословляю вас! У похід, діти мої! На замок! На замок!