Овернський клірик - Андрій Валентинов

Вона почалася несподівано. Кілька десятків молодих хлопців без криків і шуму перетнули струмок і почали підніматися схилом.

За ними, не кваплячись, пішли інші. Спочатку здавалося, вони вирішили повторити те, що не вдалося раніше, та невдовзі я зрозумів — задум став іншим. Ті, що рухалися першими, спритно обійшли кам’яну пастку стороною. Підніматися було важко, й подекуди сміливці використовували заздалегідь приготовані мотузки. Незабаром авангард опинився вище за кам’яний заслін. До кількох мотузок додалася ціла дюжина, й ті, хто йшов за сміливцями, взялися помалу підніматися вгору.

Задум став зрозумілий. Монсеньйор вирішив зібрати найсміливіших і найрішучіших біля самих воріт і потім кинути їх на приступ. Щоправда, на стрімкому схилі навряд чи вдасться розмістити більш як сотню, проте для замку, який захищають четверо людей, каліка й дівчина, цього цілком досить.

Колод — справжніх чи начаклованих — не боялися. Кам’яна пастка позаду, а зі стін і веж багато скинути не вдасться. Та й нерівний схил давав змогу сховатися — і від каменів, і від колод.

Поки штурмувальники підтягувалися ближче до воріт, унизу теж не гаяли часу. Із-за найближчих дерев з’явилися міцні хлопці, тягнучи чималого щойно зрубаного дуба.

Величезна вага не давала йти швидко, але до них уже поспішала допомога. Здоровезний стовбур ніби знехотя переповз струмок, проліз у прохід між колод частоколу. Згори хтось уже спускав мотузку, точніше, цілу линву. Потім другу, третю… Зрубане дерево затремтіло, сіпнулося й поволі поповзло вгору. Тим, хто тягнув його, було несолодко, але по схилу вже лізли нові добровольці. Кілька разів здавалося, що руки, які тримали линви, не витримають, і громаддя покотиться донизу, та в останній момент стовбур вирівнювали й знову починали підтягувати ближче до вершини.

Ми мовчки спостерігали за цими грізними приготуваннями. П’єр супився, напевне, уявляючи, наскільки важка така робота, воістину гідна древніх циклопів. Ансельм зло щирився, а я намагався зрозуміти, на чиєму він боці. Схоже, йому просто подобалося те, що відбувається, і я вкотре подумав, що змусило цього хлопчика надягти рясу.

Йому б у зброєносці до такого, як я! Точніше, до такого, яким був би я, коли б сам не надяг рясу бенедиктинця.

Нарешті стовбур опинився вгорі, й одразу ж його підхопили десятки рук. Треба було ще піднятися на сотню кроків, але це вже не було настільки складно. Я спостерігав за цією мурашиною метушнею, не розуміючи, чому ж мовчить замок. Навіть двоє лучників здатні в такий момент неабияк попсувати нерви штурмувальникам. Але, може, у д’Еконсбефів немає навіть лука? На що вони сподіваються?

Стовбур був уже біля самісіньких воріт, точніше, біля підніжжя надворітної вежі. І тут я вперше відчув, що замок може не встояти. Звісно, ці орачі й козопаси втікатимуть і від десятка лицарів, але важко втримати фортецю, коли її не захищають.

Вище, вище… Юрба вже здолала останні виступи схилу й вивалила на рівний майданчик перед воротами. Стовбур важко опустився на землю. Люди метушилися, з острахом поглядаючи вгору, але замок, як і раніше, мовчав. Нарешті, величезне дерево знову піднялося над землею. Його обрубаний кінець дивився просто на окуті залізом стулки. Я знав — дюжину ударів ворота витримають. Дюжину — але не більше. Правда, за ворітьми — вузький простір надворітної вежі, але за бійницями немає лучників, здатних перестріляти штурмувальників.

Навіть якщо д’Еконсбефи подбали про те, щоб населити вежу примарами, козопаси рано чи пізно розберуться. Отже, все? Кінець?

Стовбур здригнувся й поповз уперед — повільно, потім швидше, швидше… Я чекав удару — першого, від якого ворота здригнуться. Ще мить…

Крик — тисячоголосий, розпачливий. Ансельм зблід і схопив мене за руку.

— Слава Богу!

— Ага-а! — неабияк переляканий нормандець теж доторкнувся до мого ліктя. — Цеє…

Ну… Цеє!!! «Цеє» я так і не побачив. Зате побачили інші. Стовбур здригнувся, похитнувся й раптом упав на землю. Люди-мурахи розбігалися, падаючи, котячись донизу схилом.

Слідом за ними рушив і страшний таран.

Спочатку повільно, погойдуючись на вибоях, потім дедалі швидше, підстрибуючи, змітаючи невисокі кущі. Ось він наздогнав одного з тих, хто втікав, зім’яв, прокотився по тілу й помчав далі. Впали ще двоє, потім ще…

Долина ревла. Людське море взялося хвилями, й отут я помітив, що від цього моря відділяються перші, поки ще маленькі струмочки тих, хто кинувся навтьоки до лісу.

Втікають. Поки що десятки, але це лише початок.

— Брате Ансельме! — не витримав я. — Що ви бачите?

— Ви не повірите! — на обличчі в італійця знову була посмішка, більш схожа на гримасу. — Ну, штукарі!

— Вогонь, — зітхнув П’єр. — Біля воріт стіна вогню бути. Вогонь високий є. Вогонь вниз спускатися… Зараз вогонь біля струмка ходити…

Я спробував уявити — просто перед носом у тих, хто тягнув таран, раптово спалахує полум’я. Напевно, д’Еконсбефи подбали, щоб «фокус» вражав. Тріск, запах гару, жар… Так, тут не до міркувань, тут кожен втікатиме!

Стовбур був уже біля струмка. За ним тягся страшний слід — виламані кущі, зірвані з місця камені й люди, люди, люди… Напевно, третина тих, хто йшов на приступ, залишилася на схилі. Що зараз бачать уцілілі? Як палає струмок? Як полум’я підбирається до перших наметів?

— Дивіться! — крикнув Ансельм, вказуючи кудись уперед.

Спочатку я не зрозумів, помітивши лише кілька маленьких постатей біля зруйнованого мосту. Потім сонце відбилося на сталевих обладунках. Латники де Лоза! А попереду…

— Здається, він, — збуджено промовив італієць. — Єпископ!

— Він із хрестом стояти, — прокоментував П’єр. — Вогонь до нього підходити.

Я кивнув. Отже, монсеньйор Арно де Лоз не такий простий. Він знав, що воює з примарами. І тепер вирішив нарешті втрутитися. Розумно!

— Вогонь поруч є! — продовжував нормандець. — Монсеньйор із хрестом стояти! Він не горіти. Його воїни теж не