Овернський клірик - Андрій Валентинов

— Зу-Карнайн — арабське прізвисько Олексісандра Македонського, — терпляче пояснив я. — А вам, брате Ансельме, я вуха накручу.

— Олександр Македонський? — П’єр, здається, не дуже повірив.

— Цілком правильно. Тож можеш особливо не ображатися. Про нього розказано в Корані.

Я примружив очі й почав повільно згадувати, на ходу перекладаючи напівзабуту арабську мову:

— Здається, так… «Вони запитують про Зу-Карнайна. Скажи: «Я прочитаю про нього спогади»… Ми зміцнили його на землі й дали йому до всього шлях, і пішов він одним шляхом. А коли він дійшов до заходу сонця, то побачив, що воно закочується в джерело смердюче».[46]

П’єр лякливо перехрестився, і я вирішив не спокушати більше наївного нормандця.

Свого часу ми добряче посперечалися з Імадеддіном, котрий тицяв мені під носа старий сувій, запевняючи, що Дворогий[47] — зовсім не Великий Олександр, а якийсь царьок племені химаритів з Ємену…

— А наш Олександр Пам’єнський, як видно, щось задумав, — Ансельм кивнув у бік замку. Я не встиг навіть глянути. Почувся крик сотень горлянок, і величезне юрмище кинулося вгору по схилу. Люди перестрибували через струмок, багато хто падав, на них навалювалися ті, хто біг позаду, й уже по тих, хто впав, наступні ряди перебігали улоговину. Перші з атакувальників досягли частоколу й на мить затрималися. Я зрозумів — вони бачать перед собою не похилі кілки, багато з яких згнили, інші ж давно лежать на землі, а неприступну перешкоду.

Але от перший, спираючись на плечі товаришів, підтягся, упав, на зміну йому полізли інші. Невдовзі авангард був уже за частоколом. Десятки рук вчепилися в колоди, розтягуючи їх і звільняючи прохід.

Поступово юрба рідшала. Більшість ще переходила струмок і вовтузилася біля колод.

Лише півсотні найпрудкіших, можливо, ті самі пастухи в хутряних куртках, що звикли до гір, завзято дерлися вгору. Я прикинув напрямок і похитав головою. Зопалу мало не половина піднімалася явно не туди — просто до підніжжя неприступних стін. Щонайбільше два десятки прямували до воріт. Але до них ще треба було дійти. Попереду — пастка, кам’яний коридор, приготований зумисне на такий випадок.

— Ансельме! — я обернувся до італійця. — Що в проході?

— Порожньо. Там нікого немає, — Ансельм торкнувся до моєї руки, потім знову вдивився й знизав плечима. — Як не дивися… На стінах воїни. Тобто, здається, що на стінах воїни. А там…

Я кивнув. Це явно неспроста. Очевидно, штурмувальники теж запідозрили недобре, оскільки сповільнили хід і почали зупинятися. І раптом здалеку долинув крик, його підхопили десятки голосів…

— Колоди! — Ансельм схопив мене за руку й різко видихнув:

— Отакої…

— Що там? — квапив я, жалкуючи, що навіть на мить не можу побачити те саме, що інші.

— Колоди котяться згори. Багато колод. Я не зрозумів, звідки вони могли взятися. Точніше, зрозумів, але…

Тим, хто на схилі, було не до роздумів.

Я уявив себе на їхньому місці — крута гора, підйом, що не крок — дедалі важчий, і раптом — величезні колоди, які з гуркотом котяться донизу. Страшно — навіть якщо знаєш, що очі брешуть.

Тепер уже кричали сотні голосів. Люди в долині, не відриваючись, стежили за тим, що відбувалося на схилі. А там штурм напевне добігав кінця. Авангард відступав — точніше, втікав, падаючи та чіпляючись за колючі кущі. Хтось, не втримавшись, покотився донизу, за ним — другий, третій… Натовп біля частоколу почав задкувати. Я зрозумів — перший порив минув. Тепер будь-який досвідчений вояк зрозуміє, що людей треба збирати, заспокоювати, й лише тоді…

Схоже, монсеньйор де Лоз теж знав цю нехитру премудрість. Схил швидко порожнів — юрба знову переходила струмок, поверталася в долину. Не вийшло — й не могло вийти. Навіть без колод.

— Отче Гільйоме! — запитав П’єр, який досі мовчки спостерігав за тим, що відбувається. — А як треба? Щоб правильно?

Вочевидь, порівняння із Зу-Карнайном таки залишило свій слід.

— Спочатку посилають розвідку, — почав я, думаючи про те, що вчу парубка зовсім не того, що потрібно сільському священикові. — Усе навколо слід оглянути, а вже потім діяти. У кожному разі, з цією юрбою штурм неможливий, надто без підготовки. Я на місці монсеньйора де Лоза розбив би табір і наказав варити обід.

— Облога? — Ансельмові очі блиснули.

— Такий замок доведеться тримати в облозі дуже довго. За три дні люди почнуть розбігатися. Це не армія.

— А я чути, що треба велику вежу будувати, — подумавши, зауважив нормандець. — Велику вежу до стіни підводити…

Ансельм, вражений такою ерудицією, пробурмотів: «Поліокрет!» і скосив на мене око. На жаль, довелося розчарувати П’єра, а заразом зменшити запал гарячого італійця.

— Така вежа називається «геліпола». Ми якось будували її, коли брали замок Крак. Але тут гора, стіни надто високі. Ні, цього наброду д’Еконсбефам боятися нічого. Якби не латники й не сам єпископ…

Другий штурм — якщо, звісно, для такого неподобства можна застосовувати військові терміни, — відбувся години за три по тому. За цей час у долині виросло ціле містечко. Подекуди біліли намети, біля підвід вирувало життя, мандрівні торговці гучно пропонували свій товар, а просто біля зруйнованого містка якісь жонглери влаштували виставу. Здавалося, поблизу замку відкрився великий ярмарок, відвідувачі якого, поторгувавши, випивши й повеселившись, надвечір роз’їдуться по домівках. Однак, люди прийшли сюди воювати, й запал ще не згас.

Поки жонглери ходили по дроті, а цирульники пропонували постригти-поголити, хтось — сам де Лоз чи його підручні —