Клуб «100 ключів» - Жорж Сіменон

— Ти певний, що ніхто…

І тут інспектор ляснув себе по лобі, лайнувся й пробурмотів:

— Ну й йолоп же я! Забув сказати вам…

— Що ти забув сказати?

— З ним ніхто не розмовляв у кав'ярні, це правда. Йому ніхто не передавав листів. Та коли ми були в барі на пошті — в другому барі, куди він зайшов, хазяїн невдовзі сказав йому: «Вас просять до телефону».

— О котрій годині це було?

— Одразу по восьмій.

— Хазяїн не сказав, хто його кликав?

— Ні. Тео зайшов до кабіни. Я стежив за ним крізь шибку. Він сам не говорив. Він тільки слухав і час від часу промовляв: «Так… так…»

— І все?

— І як це могло вискочити у мене з голови? Сподіваюся, це не дуже серйозно, патроне?

— Скоро дізнаємося. Який у нього був вираз обличчя, коли він вийшов із кабіни?

— Точно не можу сказати. Щось начебто його здивувало. Або заінтригувало. Але він не був розлючений.

— Ходімо. Почекаєш мене в холі.

— Яку кімнату займає пан Бессон? — запитав комісар у портьє.

— Двадцять дев'яту, на третьому поверсі. Він, мабуть, спить. Просив його не турбувати.

Мегре, нічого не пояснюючи, почав підніматися сходами, зупинився на мить, відсапуючись, і невдовзі зупинився перед білими дверима з мідяними цифрами: «29». Постукав, йому, не відповіли. Постукав дужче, настійливіше, схилився над сходовим прогоном.

— Кастене!

— Я тут, патроне!

— Попроси в них службового ключа. У них мають бути ключі до всіх дверей.

На це пішов якийсь час. Мегре вибив люльку на килим поруч з великою фаянсовою урною, заповненою піском та недопалками.

Портьє йшов попереду, видно, в лихому гуморі.

— Тільки на вашу відповідальність. Завтра вам доведеться давати пояснення хазяїнові. Поліція чи не поліція, а так не годиться.

Він вибрав ключа із великої в'язки, що висіла на ланцюгу, але, перш ніж відімкнути, обережно постукав і притулився вухом до дверей.

Нарешті вони зайшли до кімнати. Там — ні душі/Ліжко було нерозстелене. Мегре відчинив стінну шафу, побачив там темно-синій костюм, чорні туфлі й габардиновий макінтош. Бритва та зубна щітка були у ванній.

— Хіба пан не має права відлучитися на годинку з номера?

— Скажіть, його машина в гаражі?

— Це легко перевірити.

Вони спустилися до холу. Замість іти до парадного входу вони пішли по коридору, спустилися ще на кілька сходинок, і Мегре помітив невеличкі двері, що виходили просто в гараж. Двері були незамкнуті. Ворота, що виходили на безлюдну площу, теж були відчинені.

— Ось його машина.

Кастен скидався на школяра, що нашкодив і тепер сушить голову: яке покарання на нього чекає за зроблену дурницю?

— А що тепер, пане комісар?

— Де твоя машина?

— Навпроти вашого готелю.

Це було зовсім поруч. Коли вони вже сідали в машину, із дверей готелю вискочив нічний швейцар.

— Пане Мегре! Пане Мегре! Вас щойно питали по телефону.

— Хто?

— Не знаю.

— Жінка?

— Ні, чоловічий голос. Вас просять зараз же заїхати до пані. Ви начебто маєте зрозуміти, в чім річ.

За кілька хвилин вони були біля «Халупки». Але перед хвірткою вже стояла якась машина.

— Машина лікаря, — сказав Кастен.

Навіть біля самого будинку не чути було голосів. Всі вікна були освітлені, верхній поверх також. Двері їм відчинив незворушний Тео Бессон. Комісар з подивом глянув на нього.

— Кого тут поранено?

Ніздрі Мегре роздулися. У вітальні пахло пороховим димом. На круглому столику, де були ще розкидані карти, лежав великий револьвер армійського зразка.

Він швидко зайшов до кімнати для гостей, почув там якусь шамотню. У дверях трохи не налетів на Валентіну, яка тримала в руках закривавлені простирадла. Вона подивилася на нього невидющим поглядом, як сновида.

На ліжку, що його колись займала Арлетта, лежав чоловік, роздягнутий до половини. Спина лікаря Жоллі, що схилився над ним, закривала його обличчя, але Мегре вже впізнав штани із грубого темно-синього сукна.

— Мертвий?

Лікар здригнувся, глянув через плече на комісара і випростався з помітним полегшенням.

— Я зробив усе, що міг, — прошепотів він.

На нічному столику лежав шприц. Розкрита лікарева сумка валялася долі. Повсюди темніли плями крові, і Мегре відзначив, що сліди її вели до вітальні й далі, до саду.

— Як тільки Валентіна мені подзвонила, я одразу приїхав, та було вже пізно. І треба ж отаке: куля влучила просто в аорту! Тут навряд чи допомогло б навіть переливання крові.

— Це ви дзвонили мені в готель?

— Так. Вона просила мене повідомити вас.

Валентіна стояла перед ним у вирізі дверей, руки й сукня у неї були в крові.

— Який жах! — стогнала вона. — Коли ви були в мене ввечері, мені й на думку не спадало, що таке може статися. А все тому, що я й цей забула повернути другий вимикач і запалити світло в саду.

Мегре не обернувся до неї. Важко зітхнувши, він ще раз глянув на обличчя Анрі Трошю, вбитого слідом за сестрою. В цю хвилину він думав уже про те, що він скаже його батькам.

— Я вам зараз усе поясню, — знову заговорила Валентіна.