Клуб «100 ключів» - Жорж Сіменон

Кастенова машина вже повернулася. Гучно завила портова сирена, оповіщаючи всіх, що насувається туман.

Чути було, як Кастен вимкнув мотор, вийшов з машини, постояв трохи на шляху, потім відчинив хвіртку. Мегре весь час мовчав. Сидячи в кріслі, де кілька годин тому спочивав комісар, Тео намагався попри все бути схожим на герцога Віндзорського. Валентіна дивилася то на того, то на того, погляд її метався, як у пійманого звіряти.

Кастен пройшов через сад, зайшов у будинок. Його вразила мовчанка, розбита карафка, він не знав, Що робити, куди подіти себе. Не побувавши ні разу в Управлінні карного розшуку на набережній Орфевр, він не міг уявити собі Мегре в такій ситуації.

— Отож, синку?

— Я додзвонився до готелю; він уже спав, але все-таки ми поговорили. Виявляється, він сам відповів з комутатора, коли викликали Тео, і перевів розмову, та не до нього в кімнату — в кімнатах немає телефонів, — а на апарат у коридорі. Той, хто дзвонив, був п'яний.

— У тебе є папір і олівець?

— У мене є записник.

— Сідай сюди, до цього столу. Вмощуйся якнайвигідніше, це, певно, забере чимало часу. Занотовуй їхні відповіді.

Мегре знову почав ходити туди й сюди, стара пані, як і досі, стежила за ним очима, а Тео пильно розглядав носки своїх черевиків.

Перед ним і зупинився нарешті комісар і сказав уже не гнівно, а голосом, сповненим зневаги:

— Ви чекали, що Анрі приїде ввечері до Етрета?

— Ні.

— Якби він не подзвонив вам, ви б усе одно навідалися до «Халупки».

— Не знаю. Можливо.

— Де ви були, коли сталося вбивство? На дорозі? В саду?

— В саду. Біля хвіртки.

Валентіна підскочила на стільці. Вона зрозуміла, що, прямуючи до старої мадемуазель Cope подзвонити лікареві, вона пройшла повз свого пасинка.

— Ви цілком задоволені з себе?

— Це моя особиста справа.

— Ви знали, що в неї є револьвер?

— Я знаю, що в неї залишився револьвер мого батька. Послухайте, пане комісар, скажіть мені, що означає…

— Ні, ні! Тут я ставлю запитання.

— А якщо я відмовлюся відповідати?

— Це нічогісінько не змінить. Хіба що змусить мене дати вам добрячого ляпаса, вже цілих чверть години в мене руки сверблять.

Незважаючи на трагічність становища, незважаючи на те, що в сусідній кімнаті ще лежав мрець, Валентіна не могла стримати вдоволеної, навіть радісної посмішки.

— Коли вам стало відомо?

— Про що ви говорите?

— Послухайте, Бессоне, раджу вам не клеїти дурника. Коли вам стало відомо, що коштовності вашої мачухи ніколи не продавалися, що вони справжні, а не підробка, як це намагалися всім втовкмачити?

Валентіна здригнулася й отетеріло витріщилася на Мегре, в її погляді промайнуло щось подібне до мимовільного захоплення; вона засовалася на кріслі, немов хотіла щось сказати, але комісар не звертав на неї ніякої уваги.

— Я завжди це підозрював, — сказав Тео.

— Чому?

— Бо я добре знав її і свого батька.

— Ви хочете сказати, що вона боялася злиднів і що вона не з тих жінок, котрі заздалегідь не вживають запобіжних заходів?

— Так. А мій батько виконував усі її примхи.

— Їхній шлюб передбачав спільне володіння майном?

— Так.

— Яку суму ви оцінюєте вартість коштовностей?

— Приблизно в кілька мільйонів, як на теперішні гроші. Та, крім відомих мені коштовностей, повинні бути ще й такі, про які ми не знали. Батькові було ніяково перед нами, що він так багато витрачав на неї.

— Після його смерті, коли вас повідомили, що коштовності давно продано, ви ділилися своїми сумнівами з братом чи з Арлеттою?

— Ні.

— Чому?

— Я не був певний.

— А чи не тому, що ви сподівалися домовитися з Валентіною?

Вона не пропускала повз вуха жодного звуку, стежила за кожним жестом Мегре, за виразом обличчя Тео. Вона занотовувала для себе все значно краще, ніж Кастен, що виступав у ролі стенографа-аматора.

— Я не буду відповідати на це запитання.

— Яке негідне вас — ви це хочете сказати? Ви розмовляли на цю тему з вашою мачухою?

— Ні.

— Чи не тому, що вважали її хитрішою за вас і чекали нагоди, щоб одержати докази? Як вам удалося їх добути? Коли?

— Я розпитав деяких друзів у ювелірному світі про деякі коштовності, продаж яких не міг пройти непомітно. В такий спосіб довідався, що вони не надходили в продаж, в усякому разі, у Франції, а можливо, і в Європі.

— І ви терпляче чекали п'ять років?

— У мене було ще трохи грошей. Я вдало провів кілька комерційних операцій.

— А на цей рік, коли ваші запаси підійшли до кінця, ви приїхали провести канікули в Етрета? І, звичайно ж, не випадково познайомилися з Розою й почали потурати її дивацтвам.

Мовчанка. Валентіна по-пташиному витягла шию, і тут Мегре вперше побачив цю шию старої жінки, звичайно прикриту широкою чорною оксамитовою