Клуб «100 ключів» - Жорж Сіменон

Кастен досі стовбичив на вулиці, мабуть, щоб не заснути. Вікна Тео були досі освітлені.

— Ви часом не зустріли Розиного брата, пане комісар? Він допіру пройшов тут, п'яний як ніч.

— До готелю він заходив?

— По-моєму, він навіть не помітив, що тут стоїть готель.

— Він розмовляв з тобою?

— Ні, я приник до стіни.

— Куди він подався?

— Він спустився вулицею, потім повернув праворуч, певно, тому, що туди вела бруківка. Що будемо далі робити?

— Нічого.

— Мені залишатися тут?

— Чом би й ні?

— Ви гадаєте, що Тео все-таки вийде?

— Не знаю. Цілком можливо.

І тут, уже вкотре, Кастена пойняв сумнів: чи не занадто перебільшена комісарова слава? В усякому разі, йому не слід було стільки пити.

— Піди і дізнайся в готелі, чи його хто питав а чи, може, й підіймався до нього.

Невдовзі Кастен повернувся. Відповідь була негативна.

— Ти певний, що в кав'ярні, коли ти стежив за Тео, з ним ніхто не розмовляв і сам він ні до кого не звертався?

— Хіба що до офіціантів — замовити ще щось випити. Адже він знав, що я не спускаю з нього ока. Час від часу він навіть нерішуче поглядав на мене, можливо, хотів запропонувати випити разом, та не наважувався.

— Листів йому не передавали?

— Нічого такого я не помітив. Вам не здається, що вам слід було б щось з'їсти? Бодай бутерброд.

Мегре, здавалося, не розчув. Вийнявши люльку із кишені, він неквапливо натоптав її. Ореол навколо місяця дедалі збільшувався, і видно було, як щось подібне до юги, що повзла з моря, затягує потроху вулиці.

Поки що це був не справжній туман: сирена ще не почала завивати.

— За тиждень тут, крім місцевих, нікого не залишиться, — заговорив Кастен. — Весь персонал готелю подасться на південь, щоб починати новий сезон, зустрічати нових клієнтів.

— Котра вже на твоїх?

— За двадцять одинадцята.

Щось, певно, насторожило Мегре; трохи помовчавши, він раптом заявив:

— Я залишу тебе на хвилинку. Зайду до себе в готель. Треба подзвонити.

Він подзвонив із кабіни до Фекана, на квартиру Шарлю Бессону.

— Це Мегре. Пробачте, що потурбував. Сподіваюся, ви ще не лягли?

— Ні. У вас є новини? Тут моя жінка захворіла на бронхіт і все-таки хоче їхати завтра на похорон.

— Скажіть, пане Бессон, у вашої дружини був колись перстень з великим смарагдом?

— З чим?

Мегре повторив.

— Ні.

— А ви коли-небудь бачили персня у когось із ваших родичів? Наприклад, у Арлетти?

— Начебто ні.

— Дякую вам.

— Алло! Пане Мегре…

— Слухаю.

— Що це за історія з перснем? Ви що, знайшли його?

— Ще не знаю. Ми днями про це поговоримо.

— Там усе гаразд?

— Зараз усе спокійно.

Мегре поклав трубку, подумав трохи, потім замовив номер паризького телефону Арлетти. Його з'єднали одразу, швидше, як із Шарлем. Відповів чоловік, це був перший контакт комісара з Жюльеном.

— Жюльєн Сюдр слухає, — спокійно промовив досить низький голос. — Хто це?

— Комісар Мегре. Я хочу говорити з пані Сюдр.

Він почув, як той самий голос прогув:

— Це тебе. Комісар.

— Алло! Є якісь новини?

— Начебто немає. Поки що немає. Я хотів би поставити вам лише одне запитання. У вас не крали коштовностей?

— Чому ви запитуєте мене про це?

— Відповідайте.

— Ні. Начебто ні.

— У вас їх багато?

— Дещо є. Подарунки чоловіка.

— У вас коли-небудь був перстень з чималеньким-таки смарагдом?

Коротка мовчанка.

— Ні.

— Ви не пригадуєте такого персня?

— Ні не пригадую.

— Дякую вам.

— Ви більше нічого не хочете мені сказати?

— Поки що нічого.

Їй не хотілося, щоб він клав трубку. Відчувалося, що вона чекала, щоб він продовжив розмову. Можливо, їй самій було що сказати, тільки вона не наважувалася а присутності чоловіка.

— Нічого неприємного? — тільки й запитала вона.

— Нічого. На добраніч. Здається, вам уже час лягати спати.

Вона зрозуміла це як насміх і сухо відказала:

— Саме так. На добраніч.

Крім нічного чергового, в холі нікого не було. В глибині стояло крісло, в якому він побачив Арлетту, коли вона прийшла до нього першого вечора. Тоді він ще її не знав. Тоді він ще нікого не знав.

Він пошкодував, що не прихопив із собою пальта, трохи був не зателефонував пані Мегре, щоб побажати їй на добраніч, знизав плечима й подався до Кастена, який з похмурим виразом стояв на чатах. І в цьому готелі хол був порожній. Майже всі вікна, крім двох-трьох, були темні. Погасло світло ще в одному вікні, але не в Тео.

— І що б він міг там робити? — пробурмотів Кас-тен. — Напевне, читає, лежачи в ліжку. Якщо взагалі не заснув, забувши вимкнути світло.

— Котра година?