Клуб «100 ключів» - Жорж Сіменон

— Я все знаю.

— Ви не можете цього знать. Я вже піднялася до себе… Лягла спати…

Він уперше бачив її одягнутою абияк. У волоссі в неї були бігуді, з-під наспіх одягнутої сукні виглядала нічна сорочка.

— Мені здавалося, що нарешті я заснула. Раптом кіт скочив до мене на ліжко. Він розбудив мене. Я прислухалася. Із саду долинав шум, точнісінько такий, як зчиняли ви, коли прийшли увечері.

— Де був револьвер?

— У нічному столику. Це револьвер мого чоловіка. Він привчив мене завжди мати при собі зброю. Здається, я казала вам про це.

— Ні. Та байдуже.

— Спочатку я виглянула у вікно, але було надто темно. Я накинула сукню й спустилася донизу.

— Не запалюючи світла?

— Еге ж… Я нічого не бачила, але чула, як хтось намагається відчинити двері. Я запитала: «Хто там?» Мені не відповіли.

— І ви одразу вистрілили?

— Я не пам'ятаю. Певно, я перепитала кілька разів. Але там не переставали поратися з замком. Я вистрілила крізь шибку. Почула, як щось упало. Але я ще якийсь час не рухалася, не наважуючись вийти.

— Ви не знали, хто то був?

— Не мала жодного уявлення. Тут я- схаменулася, що треба запалити світло в саду. Крізь розбиту шибку я побачила тіло, а поруч — великий пакунок. Спочатку я подумала, що то якийсь волоцюга. Потім вийшла крізь кухонні двері і, підійшовши ближче, впізнала Анрі.

— Він був ще живий?

— Не знаю. Я побігла до мадемуазель Cope, все ще з револьвером у руці. Я крикнула, щоб вона піднялася, що мені треба негайно зателефонувати, і вона нарешті відчинила мені. Я подзвонила лікареві Шоллі і попросила його попередити вас або ж прихопити вас по дорозі.

— А Тео?

— Я зустріла його біля моїх дверей, коли поверталася.

— Ви поверталися самі?

— Ні. Я дочекалася на дорозі лікаря.

Лікар прикрив краєм простирадла обличчя вбитого і, тримаючи перед собою закривавлені руки, попрямував до ванної кімнати.

Біля небіжчика залишилися Мегре й Валентіна. Вони були самі в тісній кімнаті, де ніде було повернутися. Комісар все ще тримав у зубах люльку.

— Що вам сказав Тео?

— Я вже не пригадую. Він нічого не сказав.

— Ви не були здивовані, побачивши його тут?

— Можливо. Я вже не пригадую. Не забувайте, що я допіру вбила людину. Як ви гадаєте, чому Анрі намагався забратися до мене?

Не відповідаючи, він пройшов до вітальні. Кастен і Тео мовчки стояли там один навпроти одного. Інспектор, видно, нервувався, на комісара він глянув одчайдушним поглядом.

— Це все вийшло через мене, так?

— Не зовсім.

У Тео Бессона був знудьгований вираз людини, що потрапила в непевне становище.

— Ви, я гадаю, випадково опинилися поблизу? — запитав Мегре.

Тео не відповів, він; здавалося, дарував комісарові так неделікатно поставлене запитання.

— Підійдіть-но сюди, — звернувся Мегре до інспектора. Він вивів Кастена на подвір'я. Вони побачили кров на бруківці і мішок рибалки, який досі валявся там, де впав.

— їдь якнайшвидше до готелю, де зупинився Тео. Я хочу знати, чи не дзвонив йому хто ввечері. Якщо тобі не зможуть відповісти, обійди бари, до яких заходив Анрі.

— Вони зачинені.

— Дзвони! Нехай відчинять!

— А що запитати?

— Чи не дзвонив Анрі до когось?

Кастен нічого не розумів, але йому хотілося якомога краще виправити свою помилку. Він кинувся до «сімки», і шум її мотора незабаром стих удалині.

Лікар Жоллі й Валентіна спустилися з ванної. Руки лікаря були чисті й пахли милом.

— Я марно вмовляв її лягти, — заговорив він, — або дозволити зробити укол. Вона тримається на самих нервах. Їй здається, що вона спроможна все це знести. Та за півгодини після того, як я від'їду, вона звалиться. Просто не збагну, як вона могла це зробити.

— Я вбила цього бідолашного хлопця, — пробурмотіла Валентіна й по черзі зиркнула на Мегре й на Тео, які нерухомо й безмовно стояли в кутку.

— Ви б не могли вплинути на неї? — обернувся лікар до Мегре. — Вона проспить міцно кілька годин, а до ранку все буде гаразд.

— Я не певний, що в цьому є потреба.

Жоллі спохмурнів,» але заперечувати не став і заходився шукати свого капелюха.

— Очевидно, мені треба подзвонити до Гавра, як і минулого тижня, щоб приїхали по труп. Адже тут не обійдеться без розтину.

— Певна річ.

— Може, щось переказати від вас?

— Ні, дякую.

Лікар уклонився старій пані, здавалося, він от-от поцілує їй руку.

— Ви даремно відмовляєтеся. Про всяк випадок я залишив у вашій кімнаті кілька таблеток. Ковтати їх треба через кожні дві години.

Він кивнув Тео й підійшов до Мегре, не знаючи, що сказати.

— Певна річ, я цілком до ваших послуг, пане комісар. Дайте мені знати, як тільки я знадоблюся.

Він пішов, і в кімнаті запанувала тиша. Потім із-за вікна долинув шум мотора. Коли машина від'їхала, Валентіна, немов прокинувшись, відчинила буфет і дістала карафку з кальвадосом. Вона хотіла була поставити його на стіл, але Мегре зненацька грубо вирвав у неї з рук карафку й щосили торохнув нею об підлогу.

— Ану сядьте обоє! — наказав він тремтячим од гніву голосом.

Вони послухалися машинально, видно,