Клуб «100 ключів» - Жорж Сіменон

— Далебі, я краще вам дещо поясню. Я зустрів вашого сина в товаристві Тео Бессона. Мене це здивувало, та зараз я все зрозумів. Адже Тео кілька разів зустрічався з Розою.

— Це правда? — запитала мати в Анрі.

— Правда.

— Ти знав про це і нічого не сказав?

— Я пішов до нього, щоб дізнатися, чи не він часом дав їй персня і взагалі, що було між ними.

— Що ж він відповів?

— Він просив мене показати йому персня. Я не міг цього зробити, бо він був у кишені в. батька. Я описав йому, який він. Тоді я ще не знав, що то смарагд, але він одразу вимовив це слово.

— То це він подарував його їй?

— Ні. Він заприсягався, що ніколи нічого їй не дарував. Він пояснив мені, що для нього вона була лише товаришем, йому приємно було розмовляти з нею, бо вона була розумна.

— А ти повірив? Ти можеш вірити тому, що кажуть ці люди?

Анрі глянув на комісара й провадив далі:

— Він сам намагався дізнатися правду про смерть Рози і каже, що поліція все одно не зможе довідатися. І ще він мені сказав, — в Анрі здригнулися губи, — що це Валентіна запросила вас сюди і буцімто ви їй служите.

— Я не служу нікому особисто.

— Я тільки повторюю, що він сказав.

— Ти певний, Анрі, що не він дав персня твоїй сестрі? — запитав батько.

— Мені здалося, що він говорить щиро. Він додав, що сам він небагатий, і, якщо камінчик справжній, то, навіть продавши свою машину, він не зміг би купити такого персня.

— Звідкіля ж, на думку Тео, в неї міг узятися такий перстень? — в свою чергу запитав Мегре.

— Він цього не знає.

— Роза коли-небудь їздила до Парижа?

— Ніколи в житті там не була, — докинула мати. — Я й не бажаю туди їздити. Досить з мене того, що інколи доводиться бувати в Гаврі.

— А в Гаврі Роза бувала?

— Інколи їздила до сестри.

— Їв Дьєппі бувала?

— Не думаю. Навіщо б їй здалося їздити до Дьєппа.

— Річ у тім, — знову втрутилася стара Трошю, — що останнім часом ми взагалі майже нічого не знали про неї. Коли вона навідувала нас, це було схоже на шторм; вона шпетила нас за те, що ми робимо, що і як кажемо. Та й сама говорила вже не так, як ми її вчили, а все якісь чужі слова…

— А вона симпатизувала Валентіні?

— Ви маєте на увазі, чи вона її любила? По-моєму, Роза її ненавиділа. Я зрозуміла це з деяких слів, що якось прохопилися в Рози.

— Що ж то були за слова?

— Зараз я вже не пригадую, але тоді вони мене дуже вразили.

— Чому ж усе-таки вона й далі працювала в неї?

— Я сама її про це запитувала, та вона не відповідала.

Трошю наважився нарешті зробити той самий жест, Що його інспектор Кастен передбачав як кінцевий для візиту Мегре.

— Ми вас нічим не почастували. Може, вип'єте скляночку сидру? Я не пропоную вам нічого міцного, адже ви ще не вечеряли.

Він пішов, щоб націдити сидру з бочки, повернувся із синім глиняним глечиком, повним по вінця, дістав із шухляди рушника і протер дві склянки.

— Ви можете довірити мені цього персня днів на два?

— Він не наш. Я не вважаю навіть, що він будь-коли належав моїй доньці. Та якщо ви хочете взяти його з собою, залишіть мені розписку.

Мегре написав розписку на краєчку стола, з якого прибрали начиння. Він випив сидру, ще аж занадто молодого, але похвалив напій, як тільки міг: Трошю сам робив його щоосені.

— Повірте мені, — сказала мати, проводжаючи комісара до дверей, — саме Розу вони й хотіли вбити. І якщо роблять так, щоб повірили в інше, то для цього мають якісь причини.

— Сподіваюся, ми незабаром про це дізнаємося.

— Ви гадаєте — незабаром?

— Можливо, навіть швидше, ніж ви думаєте.

Персня, загорнутого в шовковистий папір, Мегре сунув до жилетної кишеньки. Кинув погляд на дитяче ліжко, в якому, певно, ще спала Роза, коли була маленька, зазирнув до кімнати, де вона, вирісши, лягала спати разом із сестрами, глянув на вогнище, перед яким вона, сидячи навпочіпки, готувала суп.

Коли він і не був більше їхнім ворогом, він усе-таки залишився чужим: вони чекали, поки він піде геть, і в їхній мовчанці було ще багато невисловленого. Тільки Анрі взявся провести комісара до машини.

— Вам не важко буде підкинути мене до Етрета?

— Залюбки.

— Я тільки піду візьму кашкета й мішок. Він чув, як Анрі пояснював своїм:

— Я під'їду в комісаровій машині. З Етрета подамся просто до Фекана, а там на корабель.

Він повернувся, несучи з собою брезентового мішка з рибальським приладдям. Машина рушила. Обернувшись, Мегре ще встиг розгледіти кілька силуетів людей проти відчинених дверей.

— Ви гадаєте, він мене обдурив? — запитав Анрі, запаливши сигарету.

Від його одягу в машині терпко запахло морем.

— Не знаю.

— Ви покажете йому персня?

— Можливо.

— Коли я зустрівся з ним уперше, я хотів роз'юшити йому пику.

— Я це так і зрозумів. Мене лиш цікавить, як