Ворог, або Гнів Божий - Сергій Русланович Постоловський
– Вашу орбіту? Перепрошую, ви з планетарію чи з астрономічної обсерваторії?
Він посміхнувся їй кінчиками тонких вуст.
– Ні. На цей момент я представляю іншу організацію.
– Коли я чую таку відповідь, мені чомусь завжди хочеться думати про спецслужби.
– Я схожий на чекіста?
– Я про вас нічого не знаю. Можливо, ви не тільки схожі на чекіста, а й є тим самим чекістом. А знаєте, чому так виходить?
– Чому?
– Бо усі ми живемо в Росії.
– Вам не подобається наша система влади?
– О, у повітрі з’явився запах провокації, – відповіла йому на те Ірина.
– Провокація… – сказав він, подумав трохи і додав: – А що таке провокація?
– Знаєте, Валерію, у вас досить дивна манера знайомитися з жінками. Не з тих слів ви починаєте.
– Але ж мета моя не зовсім та, яку переслідують ваші шанувальники.
– То я на допиті?
– Ні. Я пропоную вам цікаву розмову, яка може стати корисною як для мене, так і для вас.
– Ми прийшли сюди, аби говорити про справи?
– Розваги під справи – досить ефективна суміш. Її силу може зрозуміти тільки той, хто завжди стояв над натовпом.
– Бачу, ви вже встигли познайомитися! Валєра! Будь обережним! Час, проведений з моєю подругою, може не відпустити, – Марго стояла біля них і жартувала. З блиску її очей Ясинська зрозуміла, що вона прийняла порцію кокаїну.
«Оце і є твоє щастя, Рито», – подумала Ірина.
«Цікаво, вони сьогодні кохатимуться чи вона йому відмовить?» – промайнуло в голові Марго.
«Тебе, суко, тільки не вистачало!» – посміхаючись, думав собі Валерій.
– Марго! Ти хочеш сказати, що Ірина настільки небезпечна, що й ліпше не розпочинати з нею розмови? – спитався він Маргариту.
– Все залежить від твоїх намірів, – загадково відповіла на те Марго.
– Вони суто професійні, – відповів він.
– Хто знає, – сказала Марго й пішла собі геть у пошуках нових гостей, з якими вона ще не встигла привітатися.
Ірина зацікавилася Валерієм. Він не був схожий на інших. У його словах звучав розум, чулася інтрига, була якась загадка.
– Хто ж ви, мій новий знайомцю? Врешті-решт, розкрийте свою таємницю, – вибухнула вона здоровим сміхом.
– Я дослідник, – скромно відповів той без жодного натяку на жарт.
– Дослідник? Що ж є предметом ваших пошуків?
– Маси та натовпи. Їхні рефлекси та реакції.
– То ви маніпулятор?
– Не зовсім, – сказав Валерій і додав: – Не ображайтеся, але саме ви є маніпулятором.
– Я породжую нові смисли.
– Ні. Ви їх передаєте комунікативними каналами. А ось саме я і породжую ті смисли, щоб вони сказилися.
– Ви не у захваті від своєї роботи?
– Вже шість років я у захваті виключно від своєї доньки, яку колишня дружина забороняє мені бачити.
– Не повірю, що при ваших зв’язках ви не можете вирішити цю проблему.
– Так справа не тільки у мені. Я ж був одружений не на простій дівчинці, а на особливій. Але до чого тут це. В мене є до вас пропозиція. Цікава й грошовита. Готові вислухати?
«А ти інтригуєш, хлопче, – думала собі Ірина. – Що ж, послухаємо, що ти казатимеш далі».
– Уважно вас слухаю, – сказала вона і Валерій зрозумів, що настав час першої атаки на Ірину Ясинську.
Вона їхала додому і розуміла, що Марго запросила її на вечірку не випадково. То була спланована акція, прорахований тактичний хід, за яким могла стояти як її подруга, так і чоловік Маргарити.
– Збиралася на полювання, а сама втрапила у пастку, – шепотіла губами собі Ірина.
Але то був потрібний і необхідний контакт. Вони її перевіряли. Намагалися зрозуміти, хто вона. Відчути її на близькій дистанції. До цього усі роки її журналістської та пропагандистської діяльності вона перебувала за межами Кремля, не мала до нього доступу, хоча за нею і спостерігали із-за стіни. Ясинська так і не зрозуміла, яку саме посаду обіймає Валерій в складній вертикалі російської влади, але те, що він сидить десь на вершині піраміди, не викликало жодних сумнівів.
«Ми можемо запропонувати вам кар’єру. Все залежить тільки від вас, Ірино», – казав він їй, цілуючи її праву руку, схилившись у поклоні, як це звик робити досвідчений чоловік перед вродливою жінкою.
«Кар’єру… – думала вона. – Просто так кар’єри не буває. І тоді, як назвати те, що я маю нині? Чим це не кар’єра?»
«Влада. Над масами, особистостями, чоловіками та жінками, дітьми й старими. І навіть над тими, хто обертає колесо історії», – казав їй Валерій.
Він не сказав усього, і Ірина це знала. Він тільки трішки прочинив їй двері, аби кремлівське сяйво на мить впало їй на очі, затьмарило усе навколо, щоби зникнути так само, як воно і з’явилося. Він йшов стежкою мотивації, відкриття нових горизонтів, спокусою влади та гарних статків. Він рухався обережно, видавав інформацію порціями, аби вона залишалася й на десерт. З дитинства, тільки-но він утратив батьків в автокатастрофі, Валерій перестав вірити людям, а інколи навіть й собі, бо після смерті батьків доля продемонструвала йому, що вона може бути досить вередливою та жорстокою.
Ірина цього ще не знала. Вони не розмовляли про особисте, навіть натяком, іронічним жартом, який міг би відкрити туманну завісу таємниць, що наповнювали життя Валерія. Одним словом, він зробив пропозицію, а вона мала вирішувати.
«В жодному разі не погоджуйтеся! Ви – незалежний професіонал. На життя вам вистачає, слави теж не бракує. Перші півроку ви маєте відмовлятися без жодних вагань. Якщо зірветься, так воно і буде. Але якщо вони клюнуть, то вже ніщо не зупинить їх у бажанні купити вас», – давав їй настанови Забіяка.
Вони домовилися з Валерієм про зустріч за три дні. Він дарував їй час подумати. Вона ж знала, якою буде її відповідь і тому мріяла тільки про одне: аби ті три дні пролетіли якнайшвидше. І тут Ірина упіймала себе на думці, що їй вже кортить його побачити.
– Ідіотка! – гримнула вона на себе, коли авто зупинилося біля її під’їзду.
– Завтра на восьму, – сказала вона водію і зникла за масивними дверима вишуканого будинку у самому центрі Москви.
…На ту квартиру заробив ще її покійний чоловік.
Все інше вона купувала вже сама.
* * *
– Ні! –
