Ворог, або Гнів Божий - Сергій Русланович Постоловський

– Не подобається мені твій настрій, Іринко, – зауважила на те Маргарита.

– Він і мені не подобається. Причому вже не перший рік.

– То, може, кинути все? Під три чорти ту кляту пропаганду! До біса Кремль, його війни, брехню й амбіції! Життя одне. То чи варто жбурляти його під ноги негідників?

– Мені подобається моє життя. Я всім задоволена. Мораль та етика…я давно вже не згадую ці дві категорії. Вони не працюють у нашому суспільстві.

– Ти щаслива? – раптом запитала Марго.

– А що таке щастя, Рито? Чи знала ти його колись?

– Тільки-но починаю пізнавати, – розсміялася Маргарита й запропонувала новий тост, аби закінчити незручну розмову.

Вони просиділи у ресторані аж до самого вечора. Було ще шампанське, жарти, світські плітки з життя елітної Москви, розмови про коханців, нові колекції італійських та французьких дизайнерів, прикраси кращих ювелірних компаній. Але вони наклали табу на тему війни, України та їхнього минулого, яке залишалось у Києві, в тих далеких роках, коли все ще було попереду і ніхто не міг знати, яка ж доля спіткає двох випускниць журфаку, що були нерозлучні у своїй дружбі й вірі у краще, бо те міг знати один лишень Господь Бог, в якого одна з них втратила віру, інша ж тільки її віднайшла.

* * *

Мистецтву подвійного життя вона вчилася ще у Андрія, коли стала його таємною коханкою. Але те, чого її навчили Забіяка та Принцип, не було схожим на любовні ігри, які вона знала у Києві. Занадто серйозне завдання стояло перед нею, аби порівнювати його з коханням. Занадто дорого могла коштувати кожна помилка, необачний крок, випадковий погляд, зайвий та квапливий рух. Вона розуміла, що успіх операції залежить тільки від неї. І якщо її ляльководи переслідували свої цілі, то вона – Ясинська Ірина Максимівна мала свою мету, яка виражалася одним словом – помста. Вона не могла пробачити нікому відрізаної голови Андрія, бо навіть у Москві, коли він був ще живим, Ірина вважала його своїм. Після ж смерті він став нічиїм, забутим та непотрібним ані владі, ані державі, за яку і поклав свою невгамовну голову.

Був лютий, і Москву засипав білий сніг. Вже другу годину поспіль Ірина нервувала в автомобільному корку, повертаючись додому. Вона стала учасником відомого на всю Росію ток-шоу, основна мета якого полягала у досить банальній справі – довести самим собі, що Кремль робить усе правильно. Чому? Бо з президентом правда й Бог. Так казали старші, а щури навипередки бігли втілювати ті слова у життя.

Вона вже давно не відчувала огиди, яка трясла її у перші роки життя в Росії. Тоді ще залишалось щось людське в її свідомості, але воно зникло, бо не могло існувати в суспільстві ненависті та масового рабства. Людяність може жити тільки серед своїх. У Росії ж та людяність була чужинцем, незрозумілою субстанцією, яку було легше вбити, аніж визнати її право на існування.

– Такі ми люди, – сказала собі Ірина, помовчала хвильку, а потім спиталася в самої себе: – Чи вже давно не люди?

Психоз, що охопив Росію, був закономірним результатом правління того президента та історичної спадщини тієї країни. Безграмотні, ниці та злиденні, ті люди могли бачити власну велич тільки у постійних війнах. Росіянам завше потрібно було з кимось воювати, щось завойовувати, у когось відбирати, аби самоствердитися. Вони жили у своєму світі, що наповнював страхом та брехнею 1/6 планети Земля, і з цим фактом ніхто й нічого вже не міг зробити.

– Ти думаєш, що ми почали би війну з Україною, якби Вашингтон дотримувався статусу кво? Американці нахабно почали лізти у сфери наших інтересів. Першого разу ми їм це пробачили. Цього ж разу ми просто не мали на це жодного права, – сказав якось їй один з радників кремлівської адміністрації, і вона з ним тоді погодилася.

Проживши в Росії декілька років, Ясинська дійшла висновку, що в українській трагедії винні ані Америка, ні Росія, а виключно сама Україна. Понад два десятиліття до влади приходили злодії, що дивилися на її батьківщину як на територію, де можна вкрасти гроші. Держава була само по собі, влада і люди теж жили самі по собі. Коли ж ці троє перетиналися, непорозуміння переростало в конфлікт. І вже два рази за часи незалежності той конфлікт виливався хвилею обурення на Майдані, але до влади приходили знову не ті, яких потребували держава та її народ.

Україна так і не змогла народити державників. Вона давала життя корупціонерам, пристосуванцям, зрадникам, брехунам та боягузам. В той же час народжувалися патріоти, відчайдухи, сміливці і просто чесні люди, але чомусь завжди перші перемагали у тій злій боротьбі, що звалася політикою.

Ірина не жаліла ані перших, ані других. Москва дала їй розуміння, що у цьому світі потрібно думати виключно про себе. Про інших нехай думають Господь Бог і президент. Жоден з тих, кому вона допомагала, ніколи не сказав «дякую», а тільки дивився заздрісним поглядом і слав про себе прокльони на її адресу. То чи винна вона, що стала тією, ким стала? Ні. Вона так не думала.

Задзвонив телефон, і Ясинська подивилася на екран. Телефонувала Марго, і серце Ірини заходилося битися швидше. Вона чекала на того дзвінка, бо саме він мав відкрити їй секретну браму непідступного Кремля.

– Привіт, подруго! Як життя твоє нелегке? – почула Ясинська голос Марго.

– Вашими рубльовськими молитвами, – пожартувала Ірина.

– Ну і слава Богу, – сказала Марго. – Я чого, власне, телефоную. Ми з чоловіком влаштовуємо невеличку вечірку. Будуть тільки свої. І ми запрошуємо тебе. Компанія збереться цікава. Я подумала, що тобі можуть стати в пригоді такі знайомства.

«Не погоджуйся одразу. Зволікай. Вагайся. Удавай, що тобі незручно. Зроби так, аби просила вона, а не ти», – казав їй Забіяка, коли вони гуляли одним із парків на околицях Москви.

Вона так і робила.

Театральна пауза, збентеження, розгубленість, подихи в телефон.

– Ну ж бо, люба! Я можу образитися, – казала Марго, яка після одруження почала забувати, як звучить слово «ні».

– Чи буде це зручно? Прийдуть ваші друзі…і я серед них…не знаю, Рито. Це все якось неправильно. Можливо, нам ліпше зустрічатися вдвох?

– Не зрозуміла? Я хазяйка того будинку, і мені вирішувати, кого запрошувати, а