Ворог, або Гнів Божий - Сергій Русланович Постоловський

– Все одно, Рито…

– Не все одно! Що це я тебе вмовляю, наче тобі три роки? Нічого не хочу чути! Записуй адресу.

Ясинська зітхнула, а потім запитала:

– Коли вона планується, та ваша вечірка?

– За два дні, – переможним голосом відповіла Марго.

– Один біс, Рито, я там буду чужа, – сказала Ясинська.

– Не може бути чужою та, для кого колись зацвів терен…

Якби в ту мить Ірина могла бачити обличчя подруги, вона би помітила, як на ньому почали з’являтися білі плями. Очі, ті гарні зелені очі Маргарити Денисової, ставали пустими. А її голос підступно затремтів, коли вона сказала свою останню фразу та закінчила розмову.

Сніг рясно сипав на лобове скло, і двірники не встигали його змітати. Ірина заходилася клацати радіостанціями, роблячи це з упертою завзятістю. Вона й сама не розуміла, яку хвилю чи то пісню шукає. Думки її були далекі і від московських радіостанцій, і від автомобільного корку, і від того снігу, що білими цятками сипав на землю, що летіли зимнім повітрям до України, до її Києва, на ту Лук’янівку, де за дві зупинки до інституту була її квартира. В очах стояло літо, крізь морозний вітер московського холоду її тіло пробирала липнева спека п’ятнадцятирічної давнини, коли, обливаючись потом, Ірина знімала мотузку з шиї Марго, на якій та зажадала висіти.

Коли ж Маргарита прийшла до тями, а Ірина сиділа поруч, тримаючи її голову на своїх колінах, та гладила її непокірне руде волосся, Рита розплакалася і заспівала пронизливим, ладним зірватися кожної миті на крик, тремтячим голосом:

Цвіте терен, цвіте терен,

А цвіт опадає.

Хто в любові не знається,

Той горя не знає.

А я, молода дівчина,

Та й горя зазнала…

І тоді Ірина зрозуміла, що з її очей теж полилися сльози і вона так само заспівала разом з подругою, виливаючи в тяжке повітря літньої спеки увесь біль і тугу розбитої жіночої долі.

Їм було по двадцять років, але обидві вже мали шрами на серці, що залишили ті перші чоловіки, які назавжди увійшли в життя двох красунь, аби не кохати, а травмувати та перекреслювати щастя, що за інших умов вже давно би знайшло і Ірину, і її подругу Марго.

Коли ж Ірина опанувала себе, то усвідомила, що шукала саме ту пісню. Але її не могло бути в ефірі московських радіостанцій, бо то був би грандіозний скандал та екстремізм. Москва не знала українських народних пісень, як і не знала самого українського народу, заперечувала його існування та право бути вільним і успішним. Москва затягувала його в свою орбіту. І коли вона не змогла цього зробити підкупом та словами, то взялася за зброю, аби знищити той народ, а тих, хто залишиться в живих, загнати в рабство й повісити на шию тяжке російське ярмо. І саме з цим не міг змиритися Іван Принцип та її коханий Андрій, бо вони були вільними і прагнули такими залишатися навіть після своєї смерті.

Останні слова, що телефоном мовила їй Марго, були саме тією далекою українською піснею, яку могли зрозуміти тільки вони – два полюси однієї планети, ім’я якій – жіноча дружба. І ніхто не вправі був їх засуджувати або ж обговорювати, бо жоден з їхнього теперішнього кола спілкування навіть не міг уявити, яким полум’ям горять їхні душі. І хоч би де перебували їхні тіла, ті душі завше летіли до України, до їхнього Києва, де вони так і не змогли збудувати свої долі, але не переставали згадувати ті дні, в яких жила їхня зухвала й небезпечна молодість. Їм було по двадцять, і саме цим визначалася уся туга за минулим, яка перекреслювала крихти щастя, що вони ще могли назбирати у теперішньому та майбутньому. Напевно, так уже трапляється в житті, що деякі люди ніколи не зможуть миритися зі станом речей, визначеним для них іншими. Тому і йдуть вони проти течії, аби довести усьому світові своє право не тільки існувати, а й бути, йти з гордо піднесеною головою і одночасно чавити свій внутрішній біль, аби ніхто і ніколи не дізнався про нього.

Ірина йшла на вечірку до Марго та кляла себе за те, що використовувала подругу для виконання тих завдань, які їй поставили українські спецслужби, двоє навіжених шпигунів, котрі прагнули тільки одного – помсти за усіх безневинно вбитих хлопчаків, чиї душі вже декілька років поспіль здіймалися в небо над українським Донбасом. Вона не розуміла їхнього патріотизму, бо мстилася виключно за своє – за бідолашну голову Андрія, яка вже ніколи не буде разом з його тілом. І саме цим визначався московський шлях української жінки, що не змогла знайти свого місця на просторах власної батьківщини.

Вона стояла біля шафи. З одягу на ній були тільки трусики відомої компанії «Агент Провокатор». На підлозі та ліжку валялися декілька суконь, які Ірина вже встигла приміряти, аби забракувати. До виходу в світ залишалося якихось півгодини, а вона ніяк не могла зрозуміти, що ж їй одягнути, аби її присутність на вечірці дала жаданий результат.

Їй кортіло підкреслити власну вроду. Одночасно вона не бажала впадати в очі, а її грація на повинна бути схожою на гламурну вульгарщину. Присутні мали відчути не її рівень, а аристократизм, якому не можна навчитися, бо він дається людині з першим подихом у її житті.

Врешті-решт, примірявши ще три сукні, вона обрала коктейльну, чорного кольору за авторством дизайнера з Лівану Елі Сааба. Сукня майоріла калейдоскопом барв троянд і маків, які зливалися з зеленим полем та синім небом, нанесеними талановитою рукою дизайнера. Перед виходом вона ще раз подивилася на себе в дзеркало, підморгнула правим оком, зрозуміла, що виглядає досить сексуально та звабливо й рушила на вечірку, гості якої вже давно не знали, що таке бідність, побутові проблеми, некормлені діти, борги та скупість життя, яке не дає тобі ані чого, жодного знаку, ніякої допомоги, адже влада вирішує усе на свій лад. Вони й були тією владою, особливою кастою недоторканних, карати або милувати яких могла лишень одна людина. Останні роки відомий журнал «Форбс» перше місце у списку найвпливовіших людей світу віддав саме тій людині. Одним словом, якісне наповнення вечірки було вищого ґатунку. Не часто таке і