Замах на бродягу - Жорж Сіменон
З цього моменту Мегре вже не слухав своєї гості, проте зараз виразно пригадував не тільки її слова, але й інтонації.
— Ось уже рік, як я служу компаньйонкою у пані Лальман. Це поважна особа, мати лікаря. Вона мешкає сама поблизу Шарантонського шлюзу, якраз навпроти, і щодня після обіду я… Ми скоріше приятельки, розумієте?
В душі це було комісарові цілком байдуже. Можливо, кого співрозмовниця була несповна розуму. Трапляється й таке. Це його не цікавило. Вона була однією із тих відвідувачок, які даремно забирають час. І тут зайшов директор, точніше, він зазирнув до кабінету і з вигляду відвідувачів одразу визначив, що справа дріб'язкова.
— Вас можна на хвилинку, Мегре?
Вони вийшли до сусідньої кімнати і кілька хвилин обговорювали щойно одержаний телеграфом із Діжона дозвіл на арешт одного злочинця.
— Я доручу це Торансові, — сказав Мегре.
В цей час у нього в зубах була люлька, але вже інша. Улюблену він, скоріше за все, поклав на стіл, коли йому трохи раніше подзвонив суддя Комельо. Але тоді він про це ще не думав.
Він повернувся до кабінету і став перед вікном, склавши руки за спиною.
— Отже, мадам, у вас нічого не пропало?
— Думаю, що нічого.
— Інакше кажучи, ви не збираєтесь заявити про крадіжку?
— Я не можу цього зробити, бо…
— Бо вам лише здається, що останнім часом, а надто останніми днями, хтось потай проникає до вашого дому. Певна річ, коли вас немає вдома.
— Не тільки тоді… Одного разу приходило вночі.
— І ви бачили, хто це був?
— Ні… Але я чула.
— Що ви чули?
— У кухні впала чашка й розбилася. Я одразу зійшла донизу.
— У вас був пістолет?
— Ні. Я нічого не боюся.
— І ви нікого не застали?
— Уже нікого. Але скалки валялися долі.
— А у вас часом немає кішки?
— Ні кішки, ні собаки. Тварини розводять такий бруд.
— А до вас не міг забратися чужий кіт?
Хлопчина на стільці вже не витримував цієї муки:
— Мамо, ти зловживаєш терпінням комісара Мегре!
— Отож, мадам, ви не знаєте, хто б це міг учащати до вас, і не маєте ніякого уявлення, що б він міг у вас шукати?
— Ніякого уявлення… Ми завжди були чесними людьми і…
— Якщо вам потрібна моя порада, замініть замок. То, побачимо, чи триватимуть ці таємничі візити.
— А що ж поліція?
Та він уже випроводжав їх. Директор чекав на нього в своєму кабінеті.
— Про всяк випадок, я завтра пришлю до вас одного з моїх інспекторів. Доведеться встановити цілодобове чергування, бо інакше я не уявляю…
— Коли він прийде?
— Ви мені сказали, що вранці буваєте вдома.
— Так, хіба що вийду до крамниці.
— О десятій — годиться?.. Отже, завтра о десятій ранку. До побачення, мадам. До побачення, юначе.
Мегре натиснув кнопку дзвінка. Зайшов Люка.
— А, це ти… Слухай, завтра о десятій під'їдеш ось за цією адресою. Розберися, що там діється.
Він не був упевнений, що це потрібно. Подібно до редакцій газет, Управління карного розшуку завжди приваблювало всіляких маніяків та божевільних.
І тепер, сидячи біля відчиненого вікна, крізь яке до кімнати лилося вже по-нічному прохолодне повітря, Мегре бурмотів:
— От чортів хлопчисько!
Бо хто ж, як не він, поцупив люльку зі столу!
— Чого ти не лягаєш?
Він ліг. Настрій у нього був похмурий, постіль здававсь гарячою, простирала — вологими, і, перш ніж заснути, він ще довго вовтузився і бурчав. Та й уранці встав не з тієї ноги, як це завжди буває, коли засинаєш з неприємний думками. Навряд чи це можна було б назвати передчуттям, але як він сам, так і пані Мегре, — хоч вона не проронила й слова, — відчували, що день буде тяжкий. До того ж небо зранку захмарилося і було парко!
До набережної Орфевр він дістався пішки, берегом Сени, і по дорозі разів зо два машинально поліз до кишені по свою улюблену люльку. Важко зітхаючи, він піднявся запорошеними сходами. Еміль зустрів його словами:
— Там до вас прийшли, пане комісар…
Він зазирнув крізь шибку до приймальної і угледів пані Леруа, що сиділа на краєчку оббитого зеленим сап'яном крісла, готова одразу схопитися з місця. Вона помітила комісара і кинулася до нього. Вигляд у неї був надзвичайно збуджений і стривожений. Судорожно вчепившись у вилоги його піджака, вона вигукнула:
— Ну, що я вам казала? Воно приходило цієї ночі. І мій син зник. Тепер ви мені вірите? Ах, я одразу відчула, що ви маєте мене за божевільну. Я не така дурна, от вам…
Вона гарячково порпалася в своїй сумочці, дістала звідти носову хустинку з блакитною облямівкою й переможно помахала нею.
— Ось… Хіба ж це не доказ? У моєму домі немає хусточок з блакитною облямівкою! Однак я знайшла її на кухні біля столу. І це ще не все!
Мегре похмуро оглянув коридор, де панувало ранкове ожвавлення; на них уже почали оглядатися.
— Ходімте зі мною, мадам, — зітхнув він.
Ну що за халепа! Мегре як знав, що вона неодмінно прийде. Він штовхнув двері кабінету, повісив на місце капелюха.
