Одного разу на Різдво - Джозі Сілвер
— Тут гарно, — кажу, намагаючись розважитися. Я не була раніше в цьому готелі. Обстановка дуже інтимна, усе в теплих сірих тонах, повсюди високі вази з квітами. — Дуже по-дорослому.
Вона всміхається:
— Мені доводиться час від часу бути дорослою, Лу.
— Переїхати на край світу з коханою людиною, звісно, рахується дорослим вчинком у моєму переліку.
Вона стискає мою руку.
— У моєму теж. Я до біса перелякана.
— Я не знаю, чому, — відповідаю. — Австралія ще не знає, що її спіткало.
Мені вже відомо, що Сара збирається навести там шелесту. Вона вже домовилася про роботу з однією з провідних телемереж. Усі вітають нового блискучого австралійського кореспондента шоу-бізнесу.
Перед скляними дверима до бару вона спиняє мене за руку.
— Слухай, Лу. Я тобі щось маю сказати.
Ми стоїмо одна коло одної, вона стискає мої пальці.
— Не можу полетіти на інший кінець світу, щоб не сказати тобі, як я шкодую про те, що так повелася… Ну, ти розумієш, про що я.
— О Боже, Саро. Ти не повинна просити пробачення, — кажу я, уже витираючи сльози. Не думаю, що ми зможемо говорити без сильних емоцій про ту нашу суперечку. — Або давай я теж попрошу пробачення. Я просто ненавиджу те, що тоді трапилося.
Вона киває, губи тремтять.
— Я наговорила тобі жахливих речей. Я не мала їх на увазі. Найгірше, що я зробила у своєму житті, — пропустила твоє весілля.
— Я зробила тобі боляче. Я ніколи не хотіла цього, Саро.
Вона проводить рукою по очах.
— Я мала б прийняти твій браслет. Це найпрекрасніша річ, яку мені колись дарували. Я люблю тебе, мов сестру, Лу, ти — моя найкраща подруга в цьому довбаному світі.
Браслет просто зараз на мені. І я роблю саме те, що хотіла зробити. Розстібую застібку, знімаю браслет, застібаю навколо її зап’ястка. Ми обидві дивимося на нього, а вона стискає мою руку дуже міцно.
— Ось, — кажу я, і голос мій тремтить. — Він там, де повинен бути.
— Завжди берегтиму його, — її голос зривається, горло перехоплює.
Усміхаюся крізь сльози.
— Я знаю, Сар. А тепер нумо, — притягую її в обійми. — Витри очі. Сьогодні має бути веселий вечір.
Ми міцно тримаємо одна одну, це обійми пробачення та любові, які говорять: «Як я без тебе буду?»
Люк робить мені захвáт через шию, щойно помічає в барі.
— Тепер ми можемо розпочати вечірку, — каже він з усмішкою. — Вона всі двері прогледіла, поки тебе чекала.
Він чудовий. Статура гравця в регбі, голосний, сповнений сонячного світла. Очі його спрямовані лише на Сару. Коли вона була з Джеком, я гадала, що бачу кохання. І, можливо, це було кохання свого роду, але не таке і, звісно, не такого рівня. Сара й Люк просочені коханням до кісток.
— Лорі.
Я обертаюся — хтось торкається моєї руки.
— Джеку! Сара не знала, чи ти зможеш приїхати.
Задоволення й полегшення сповнює мене, коли я бачу його так несподівано.
Він схиляється та цілує мене в щоку, його тепла рука — на моїй спині.
— Не був упевнений аж до цього ранку, чи ми зможемо приїхати, — відповідає він. — Дуже радий тебе бачити.
«Ми». Я дивлюся на нього, і кілька секунд ми взагалі нічого не говоримо. Потім він відводить погляд на жінку у вишневій сукні, яка щойно з’явилася за його спиною з двома келихами шампанського в руках. Він усміхається, приймаючи один із них, м’яко охоплює рукою її талію.
— Лорі, це Аманда.
— О, — кажу я. Потім оговтуюся та фонтаную зайвою щирістю. — Привіт! Як приємно нарешті з вами зустрітися. Я стільки про вас чула!
Направду, нічого не чула, Джек якось згадував її в е-мейлах, я натрапляла на світлини з нею на його сторінці в ФБ, але якось не була готова побачити їх разом у плоті. Вона досить гарна, така позолочена білявка. Зачіска в стилі Ґетсбі має такий вигляд, ніби ці хвильки вкладали суперкруті стилісти знаменитостей, на сукню дівчина одягла чорний шкіряний жакет, на ногах — ботільйони. Вона на верхній межі гламуру, а гострий погляд синіх очей не дуже узгоджується з теплотою її голосу.
— Лорі, — вона усміхається, посилає повітряний цілунок, — ми нарешті зустрілися.
Намагаюся не надто аналізувати її слова. «Нарешті?» Що вона має на увазі? Її очі зупиняються на мені, ніби вона ще щось хоче сказати. Але Сара рятує нас від негайного продовження розмови, плескаючи в долоні, закликаючи всіх до ресторану. Усього нас п’ятнадцятеро чи близько того. Суміш Сариних та Люкових друзів і найближчих колег. Я кидаю погляд на два круглі столи, бачу картку з ім’ям Оскара поруч із моєю, на другому боці від мене — Джек, потім Аманда. Зітхаю з думкою: чи не пізно перемішати картки, бо без Оскара, для балансу, це буде для мене надто велике випробування. Я не впізнаю інших імен на картках. Джой.
— Здається, я загарбав найкраще місце в цьому домі, — каже Джек з усмішкою.
Він підійшов і став біля мене, оглядаючи стіл.
Усмішка в мене надто вимушена — як це мої зуби ще не вискочили й не полетіли в стіни. Сумніваюся, що в цьому готелі вистачить вина, аби зробити цей вечір бодай прийнятним. Я втрачаю свою найкращу подругу, мій чоловік не прийшов, і я тепер повинна провести кілька годин у чемній розмові з Джековою новою вродливицею.
Займаю своє місце, ловлю погляд офіціанта, який кружляє з вином. Мабуть, нам доведеться сьогодні часто переглядатися.
Джек
Клятий Оскар. Єдиний раз, коли я нічого не мав проти його присутності, а він навіть не спромігся притягти свою дупу до нашої країни. Хоча, судячи з того, що я чув, він практично емігрував. Бідна Лорі, їй, напевно, дуже самотньо.
— Чудово, — зітхає Аманда, проглядаючи картку меню.
Я теж подумки зітхаю. Бо їсти з
