Одного разу на Різдво - Джозі Сілвер

Тато вчора помер. Він був тут, а через хвилину його не стало. І нікого не було поруч із ним, щоб тримати за руку, щоб поцілувати його на прощання. Мене вбиває сама думка, що ми могли б якось допомогти, щось зробити, якби були поруч із ним. Якби Деріл чи я знайшли б час подивитися з ним гру, як дивилися колись у дитинстві, хоча ніхто з нас не був аж таким запеклим футбольним фаном. Якби мама приготувала йому чай хвилин на десять раніше. Якби, якби, якби… Бригада швидкої допомоги, яка приїхала й констатувала смерть, намагалася переконати нас, що, навпаки, усе свідчить про обширний інфаркт, що ніхто не зміг би нічого зробити. Але якщо він кликав, а ми не чули? Деріл підсуває мені серветки, а я усвідомлюю, що знову плачу. Не думаю, що переставала плакати сьогодні. Хіба не кажуть, що люди на сімдесят відсотків складаються з води чи ще якусь подібну дурню, га? Мабуть, воно так і є, бо з мене тече, як із крана, якого залишили відкритим у покинутому будинку.

— Треба зробити всі приготування до похорону, — у голосі Деріла порожнеча.

— Я не знаю як, — відповідаю.

Він стискає мою руку, поки не залишаються білі плями.

— Я теж. Але ми розберемося, ми з тобою. Ми зараз потрібні мамі.

Я киваю, усе ще в сльозах. Звісно, він має рацію. Мама розбита. Вона зараз ніяк не зможе чимось займатися. Ніколи не забуду, скільки буду жити, як вона повзла на колінах, щоб доторкнутися тата. Вона прибігла в паніці, коли почула, як я кричу, ніби якесь шосте почуття підказало їй, що її коханий у біді. Вони були разом з п’ятнадцяти років. Я ще чую, як вона кричить його ім’я, не здатна підняти його, як виривається з неї низький гіркий зойк, коли бригада швидкої записала час смерті та обережно підняла її від тіла. І з тієї пори — нічого. Вона майже не говорить, не їсть, не спить. Вона ніби закрилася, ніби сама не може бути тут, коли його тут немає. Доктор Фрімен сказав, що це нормально — така її реакція, що кожен реагує по-різному, просто треба дати їй час. Але я насправді не знаю, чи вона колись вибереться з цього. Чи хтось із нас вибереться.

— Підемо завтра, — каже Деріл. — Анна прийде й посидить із мамою.

— Гаразд.

Ми знову занурюємось у мовчання в бездоганно тихій кімнаті. Це дім, де ми зросли, у цій кімнаті ми завжди обідали — усією родиною, у кожного було своє місце за круглим столом. Наша родина з п’ятьох осіб ледь пережила те, що нас стало четверо, коли померла Джині. Завжди один стілець залишався порожнім. Я дивлюся на стілець татуся — тепер він теж порожній — і знову плачу. Не можу уявити собі, як ми будемо родиною з трьох. Це надто мало.

Джек

— Хто б ви не були, відчепіться.

Не почули. Тож я звішую руку з ліжка та лапаю підлогу в пошуках мобільника. Люди ж добре знають, що я працюю вночі, вони, холера, чують мене по радіо, тож Бог знає, чого хтось так наполегливо заповзявся телефонувати мені опівдні. Нарешті пальці стискаються навколо телефона. Саме тоді, коли він замовкає. Як завжди. Підношу його до обличчя, вдивляюся скоса, голова вже знову на подушці. Пропущений від Лорі. Трясця. Я бачу пряму оголену спину Аманди, міркую, чи непристойно телефонувати Лорі, коли моя подружка спить поруч зі мною. Зваживши всі обставини, вирішую, що, мабуть, таки так. Тож закриваю екран. Мабуть, воно не так терміново.

— Хто це був?

Аманда повертається до мене — її медова шкіра, сині очі, повні соски. Ми все ще проходимо стадію стосунків «трахатися, мов кролики», і вигляд її засмаглого тіла виводить мій мозок з ладу.

— Реклама.

Я нахиляюся та змикаю губи на одному з її сосків, і поруч зі мною, на тумбочці, мій телефон знову тарабанить на всю силу, сповіщаючи про СМС. Лорі не так уже й часто мені телефонує. Ми здебільшого листуємося е-мейлами чи в чаті на Фейсбуці, як сучасні цивілізовані дорослі люди. Якщо вона лишає повідомлення, то, напевно, телефонувала з конкретного приводу.

— Холера, вибач, — повертаюся та беру телефон. — Краще гляну, що там. Не забудь, де ми спинилися.

Вона розслаблено дивиться на мене, а я вмикаю автовідповідач, і механічний голос доводить до мого відома, що я маю нову звістку. Аманда веде рукою під простирадло й далі — по моєму животі. Боже, як добре. Заплющую очі, не дихаю, а голосове повідомлення вже читається. Я майже забув, хто мені телефонує.

«Привіт, Джеку, це я, Лорі». Я хочу сказати Аманді, щоб вона спинилася, бо раптом відчуваю, що це якось неправильно — слухати тихий голос Лорі, коли рука іншої жінки пестить мого члена. «Я хотіла з тобою поговорити. Почути твій голос». Боже, у мене ніби марення. Навіть тепер мені іноді сниться Лорі, і дуже часто сни дуже схожі на те, що відбувається в цю мить. Вона телефонує мені, вона хоче мене, я їй потрібен. У мене встав.

«Пробач, що телефонувала, коли ти, напевно, спав. Просто тато мій учора помер. Я подумала, що ти зміг би бути поруч».

Десь усередині цього речення я усвідомлюю, що вона плаче, та відштовхую Аманду. Сідаю в ліжку. Батько Лорі помер. Чорт забирай, тримайся, Лу. Я вискакую з ліжка, натягую джинси, одночасно тисну кнопки мобільника й бурмочу вибачення для Аманди. Замикаюсь у ванній, сиджу на закритому унітазі — так я зможу поговорити з Лорі й мене не буде чути.

Вона відповідає з третього гудка.

— Лу, я щойно отримав твоє повідомлення.

— Джеку.

Вона не говорить нічого, окрім мого імені, починає знову важко схлипувати, слова не йдуть, тож я починаю говорити.

— Ей, ей, ей, — говорю так ніжно, як тільки можу. — Я знаю, сонечко, знаю, — усім своїм серцем я хочу обійняти її. — Усе гаразд, Лорі, усе добре, серце моє, — я заплющую очі, бо її горе таке гостре й мені боляче його чути.

— Я хочу, щоб ти була тут,