Одного разу на Різдво - Джозі Сілвер

Я зненацька відчуваю відчайдушне бажання попросити пробачення, сказати все відверто. Бо, попри те, що вона тут, ми досі не сказали одна одній про нашу суперечку щодо Джека.

— Давай про це зараз не будемо. Не треба. Багато води спливло під цим мостом, — вона бере мою руку та стискає її.

Але воно стоїть між нами, ніби ми вкрили його захисним покривалом та побілили кімнату навколо нього, тож я знаю, що колись ми маємо зняти це покривало, побачити, що під ним.

— Але колись треба, — кажу я.

— Так, — погоджується вона, — не сьогодні, але колись.

Джек

— Пива?

Я знайшов для себе п’ять спокійних хвилин на лавці біля струмка, що біжить навколо нижньої частини зарослого саду Лориних батьків, коли Оскар з пивом у руках знаходить мене.

— Дякую, — я дивлюся на нього збоку, коли він сідає поруч, уперши лікті в коліна. — Довгий день.

Він киває.

— Гадаєш, вона вибереться з цього?

Це так несподівано, що я мушу його перепитати.

— Лорі?

— Так, — він відпиває те, що в його склянці, з вигляду — віскі. За ці роки ми визначилися, що я п’ю пиво, а він — самотній прихильник віскаря. — Я не знаю, що мені слід робити, що казати їй.

Він що, питає в мене поради? Я роблю глибокий ковток, бо, попри те, що до нього в мене немає жодних теплих почуттів, він дбає про Лорі. Це в нас спільне. І цього досить.

— Наскільки я знаю, вона міцніша, ніж здається на вигляд. І все ж не така міцна, що ніколи не ламається, — пригадую той день, коли бачив її зламаною, коли поцілував її в тій завірюсі. — Розпитуй її, як вона почувається, не дозволяй замкнутися в собі.

— Але не знаю, що казати.

— Ніхто не знає, Оскаре. Але іноді щось — краще, ніж нічого.

— Здається, ти завжди знаєш, що сказати, — він зітхає та хитає головою міркуючи. — Ось та промова, що ти виголосив на весіллі, наприклад, — він замовкає, дивиться на мене, і я думаю: «О, трясця!» — бо ми не мали ніколи говорити про це з ним.

— А що таке? — гостро дивлюся на нього.

Він відхиляється, кладе руку на спинку лавки.

— Буду з тобою відвертий, Джеку. Іноді я міркую, чи твої почуття до Лорі цілком платонічні.

Я сміюся, дивлюсь убік, відпиваю пива.

— З усіх днів для цього питання ти обрав саме той, коли вона поховала батька?

— Це досить просте питання, — каже він, слушний, як завжди. — Я питаю, чи ти відчуваєш щось до моєї дружини, Джеку. І гадаю, що досить довго був терплячим.

«Досить просте питання? Довго був терплячим?» Не думаю, що він усвідомлює, як зверхньо й поблажливо це звучить. Якби не похорони батька Лорі, це, мабуть, був би день, коли ми з Оскаром нарешті припинили б прикидатися, що подобаємось одне одному. Але це похорон. І я гідно виправдовую його досить просте запитання досить простою відповіддю.

— Так.

— Пива?

Півгодини потому я підіймаю очі на Сару.

— Чому ви всі намагаєтеся мене споїти? Спочатку Оскар, тепер ти.

Вона має засмучений вигляд.

— Пробач. Можу залишити тебе самого, якщо хочеш.

— Ні, — зітхаю я, приймаючи пиво з її простягнутої руки. — Вибач, Сар, це було грубо. Сідай. Посидь, поговори зі мною трохи.

Вона сідає поруч, закутана в тепле штучне хутро.

— Що трапилося? — питає, відпиваючи червоне вино з келиха. — Окрім очевидного.

Якийсь час я намагаюся второпати, що саме в нас «очевидне». Але вона говорить про те, що ми на поминках.

— Лише очевидне, — кажу я. — Усе це змушує мене пригадати те, про що краще не думати, ти ж знаєш.

— Знаю, — погоджується Сара. — Ти, мабуть, із нас найкраще знаєш, як говорити про це з Лорі.

Я опускаю руку на її плечі, гріюся об неї.

— Не думаю, що їй буде легше, якщо я розповім, що сумую за своїм батьком кожний клятий Божий день.

Вона притуляється до мене.

— Прости мене, я тебе про нього не розпитувала.

— Ти не повинна ні за що вибачатися, — відповідаю. — Ти була чудовою, а я був лайном.

Вона м’яко сміється.

— Гаразд, я рада, що ми нарешті це з’ясували.

— До біса точно з’ясували.

Ми сидимо в задумливій тиші, з будинку за нашими спинами лунає передзвін та брязкіт келихів, перед нами тихенько дзвенить струмок.

— Ти колись розповіси мені, що сталося між тобою й Лу? Можеш, звісно, сказати, що я помиляюся, але б’юся об заклад, ти не пішла на її весілля не через невідкладні родинні справи.

Рот її перекошується, коли вона обмірковує моє питання.

— Я не думаю, що зараз варто витягати все це на поверхню. Це вже минуле.

Не наполягаю.

— Ти ще з Люком?

Вона киває, але не приховує блиску в очах — намагалася, та не змогла.

— Він до тебе добрий?

Вона тихенько сміється.

— Він абсолютно точно не лайно.

— Добре.

— Гадаю, він міг би бути моїми ста відсотками.

Я дивлюся на неї — така яскрава, така сповнена життя — і не відчуваю нічого, окрім любові та радості за неї. Це доводить, що ми вчинили правильно, навіть коли це розірвало наші серця тоді, у той час. Вона бере мене за руку.

— Він покликав мене поїхати з ним до Австралії.

— Жити?

Вона ковтає, киває, потім знизує плечима.

— Це вагоме рішення.

— Ще б пак, — я не можу уявити собі, що вона покине все, чого досягла тут, щоб розпочати знову в Країні Оз. — Воно варто того, щоб усе життя перевернути?

— Якщо я маю обирати між ним та життям тут, я оберу його.

Он як.

— Я дійсно щасливий за тебе, Сар.

І це правда. Думаю про те, якою вона була в перший день нашої зустрічі, і потім знову — про ту холодну ніч у саду Лорі й Оскара та про всі наші дні між цими моментами. Ми були одне для одного коконом кохання, ми разом зросли, а потім не змогли більше рости поруч.

— Лорі каже, що він керує пошуковими й рятувальними гелікоптерами.

Вона