Бар «Когут» - Джон Гришем

Я маю бажання зустрітися з паном Реклі, і якнайшвидше. Оминаючи зайві подробиці скажу тільки, що я запропонував цей матеріал «Нью-Йорк Таймс» і «Волл-Стрит Джорнел», і обидва видання виявили зацікавлення. Тому час має значення.

Мій тел. номер: 838-774-9090. Я в місті й палко бажаю поговорити з паном Реклі або його представником.

З подякою,

Марк Фінлі.

Листа було відправлено в понеділок 12 травня о першій тридцять дня. Вони засікли час. Їм було цікаво, як швидко відреагує пан Джоккеті. Марк і Тодд сиділи й чекали в номері та знічев’я накинулись на довірливих жителів передмість Вілмінгтона, штат Делавер. Вони знайшли в інтернеті базу адрес проживання і повернулися до свого брудного діла: почали додавати нові імена до колективного позову. Вже маючи одинадцять сотень, чому б не додати туди ще дві, а то й більше?

О третій дня Марк знову надіслав Джоккеті того ж листа, а потім і о четвертій. О шостій вони поїхали підземкою на стадіон «Янкі», де «Метс» грали в занадто розрекламованому прохідному матчі, аншлагу на який не було. Вони купили два найдешевші квитки в центральному секторі та виклали десятку за дванадцять унцій світлого пива. Потім пішли на верхні ряди, подалі від інших вболівальників, які розсідалися на дешевих місцях.

У п’ятницю Маркові й Тодду призначили з’явитися в суд і вони вирішили, що розумніше його не пропускати. Маючи великий досвід, вони знали, що там випишуть ордери на їх арешт. Тодд зателефонував Гедлі Кавінесс, яка відповіла після другого дзвінка.

— Ага-ага, — сказала вона. — Здається, хлопці, ви зрештою ускочили в халепу.

— Так, люба, у нас неприємності. А ти зараз сама? Питання по суті справи.

— Так, на гульки піду пізніше.

— Успішного полювання. Слухай, можеш зробити нам ласку? Нам у п’ятницю до суду, але ми залишили місто і не збираємося у найближчий час повертатися.

— І я вас не звинувачую. Ви зчинили такий галас у тутешніх колах. Тільки про вас і говорять.

— Хай говорять. То зробиш нам послугу?

— Невже я вам колись відмовляла?

— Ні, ніколи, саме за це я тебе й люблю.

— Усі це кажуть.

— Тож послуга така. Як ти гадаєш, чи можливо підійти до діловоди шостого відділення і зробити так, щоб той відклав розгляд нашої справи на два тижні? Напевне, ти з ним запанібрата і можеш щось там підтасувати в документації, ти ж спец у таких справах.

— Ну, не знаю. Хтось може побачити. І що мені йому сказати, яка причина?

— Скажи, що ми намагаємося найняти адвоката, але нам бракує грошей. Це тільки на пару тижнів.

— Я подивлюся, що можна зробити.

— Моя ти лялечко!

— Ага, ага.

У нижній частині третього іннінгу задзижчав Марків телефон. Номер незнайомий. Він сказав:

— Це на добре.

То був Марвін Джоккеті, який почав так:

— Пан Реклі не бажає з вами зустрічатися, і тільки спробуйте зробити щось не те, він вас засудить по саме не хочу.

Марк усміхнувся, підморгнув Тоддові, натиснув кнопку гучного зв’язку й відповів:

— І вам доброго вечора, шановний пане. А чому це пан Реклі так палко погрожує засудити нас? Можливо, йому є що приховувати?

— Немає. Він дуже серйозно ставиться до свого особистого життя і має цілу зграю звірських юристів.

— Ще б пак! Він має свою частку щонайменше в чотирьох юридичних фірмах, і у вашій зокрема. Перекажіть йому, хай засуджує. У мене немає ні шеляга.

— Це його не зупинить. Він вас засудить і зруйнує вашу журналістську репутацію. До речі, а на кого ви працюєте?

— Ні на кого. На себе. Я типу незалежний. От і поміркуйте над цим на дозвіллі, пане Джоккеті, бо його позов може стати моїм щасливим квитком, тому що я вчиню зустрічний позов уже на реальні гроші. І розбагатію на санкціях за відверто безпідставний позов.

— Ви не в тій лізі граєте, приятелю.

— Подивимось. Скажіть пану Реклі, що, позиваючись до мене, нехай водночас позивається і до «Нью-Йорк Таймс», тому що завтра вдень я з ними зустрічаюсь. Вони бажають оприлюднити цей матеріал у неділю, на перших шпальтах.

Джоккеті розсміявся і сказав:

— У пана Реклі стільки зв’язків у «Таймс» і «Джорнел», що ви навіть не здатні собі уявити. Вони навіть не торкнуться того матеріалу.

— Ну, певно, це той самий шанс, який випадає лише раз у житті. Я знаю правду і я зіллю її на перші шпальти.

— Ви про це пожалкуєте, шановний пане, — сказав Джокетті й завершив дзвінок. Марк пильно подивився на свій телефон, потім узяв і засунув його в кишеню джинсів. Глибоко зітхнувши, він промовив:

— Який затятий! Це буде не так просто.

— Вони всі там затяті. Гадаєш, знов зателефонує?

— Хтозна. Бач, може він просто зараз розповідає про це Реклі, і обидвох узяли дрижаки. Останнє, що треба Реклі, — це публічний розголос. У його оборудці зі школами немає нічого протизаконного, але смердить від того не менше.

— Вони зателефонують. Чом би й ні? Будь ти на його місці, невже не зацікавився б, що саме нам відомо?

— Можливо.

— Вони зателефонують.

36

МАРК СПАВ НА РОЗКЛАДНОМУ ДИВАНІ, коли о шостій п’ятдесят ранку гучно задзвонив його телефон. Джоккеті сказав:

— Пан Реклі погодився зустрітися з вами о десятій ранку в нашій адмінбудівлі. Ми розташовані в центрі Брукліну, на Дін-стріт.

— Знаю, — сказав Марк, хоча насправді не знав. Проте розшукати цю фірму буде неважко.

— Я зустріну вас у вестибюлі о дев’ятій п’ятдесят. Будь ласка, приходьте вчасно. Пан Реклі дуже зайнята людина.

— Як і я. А ще зі мною підійде мій друг, теж журналіст, звати Тодд МакКейн.

— Гаразд. Ще хтось?

— Ні. Тільки ми вдвох.

За кавою вони розмірковували, чому Реклі не захотів зустрічатися з ними на своїй території, на Вотер-стрит, у фінансовому районі Мангеттену. Безперечно, у нього там роззолочений барліг, бо це властиво людям такого положення, проте парочка репортерів могла принагідно повеселитися, яскраво все це описавши. Інша справа загнати їх на слизьке — на територію, що контролюється його власними адвокатами. Судом їм уже погрожували. Тепер вони увійдуть в його світ, брутальне місце, де його