Бар «Когут» - Джон Гришем
— О ні, за добу не забудеться, це надовго, — заперечив Марк. — Як тільки стануть відомі всі деталі бухгалтерії юридичних шкіл і оприлюднені цифри покажуть, що ви щорічно маєте по двадцять мільйонів чистими з кожної з восьми шкіл, уся ця історія почне жити своїм життям. А прив’язка до федерального бюджету забезпечить вас нескінченним кошмаром у сфері зв’язків із громадськістю.
— Може, так, а може, й ні, — знизав плечима Реклі.
— Давайте поговоримо про «Свіфтбанк», — запропонував Тодд.
— Ні, — сказав Реклі, — нам вже набридло розмовляти, особливо з парочкою молодиків із фальшивими іменами та водійськими правами.
Тодд, не звертаючи на це уваги, вів далі:
— Згідно з реєстром Комісії із цінних паперів і бірж, «Шайло-Сквер Файненшл» має чотири відсотки «Свіфтбанку», що робить цю фірму другим за значущістю акціонером. Але ми вважаємо, що ваша частка набагато більша за це.
Реклі кліпнув очима й злегка відсахнувся. Стрейхан збентежено насупився. Марк дістав із «дипломата» ще одну схему. Він розгорнув її, але не пустив столом.
Вирішальний удар Горді з небуття.
— У нас є список найбільших акціонерів «Свіфтбанку», — розповідав Тодд. — Усього сорок. Здебільшого інвестиційні фонди, яким належить один-два відсотки компанії. Деякі із цих фондів закордонні й на перший погляд мають законні інвестиції. Але є серед них і очевидно номінальні офшорні компанії, «фасади» фірм-одноденок, які володіють частками «Свіфтбанку». Це компанії із сумнівними назвами й адресами в таких юрисдикціях, як Панама, Каймани, Багами. Проникнути за ці «фасади» майже неможливо, особливо таким недожурналістам, як-от ми. Ми не можемо виписувати повістки й ордери, не можемо прослуховувати телефони й заарештовувати. Проте ФБР, безперечно, може.
Марк пустив другий аркуш товстого паперу на той бік столу. Реклі спокійно взяв його до рук і почав вивчати схему. Вона була продовженням першої, з густим розгалуженням попід словом «Свіфтбанк». Через кілька секунд Реклі знову знизав плечима, навіть усміхнувся і сказав:
— Не впізнаю жодної із цих компаній.
— Мотлох, — буркнув Стрейхан.
— А ми й не стверджуємо, що вони пов’язані з вами, розумієте? Бо нам ніяк не докопатися до офшорних компаній.
— Я зрозумів із першого разу, — зауважив Реклі. — Чого ви хочете?
— Грошей злущити? — допитувався Стрейхан.
— Ні. Ви вже про це питали, — відповів Тодд. — Нам потрібна тільки правда. Ми хочемо, аби правда про вас і вашу велику юридично-освітню аферу опинилася на перших шпальтах газет. Тому що ми її жертви. Ми вступили до однієї з ваших «фабрик дипломів» і заборгували уряду таку купу грошей, яку ніхто з нас не здатен віддати, бо ми не можемо знайти роботу, і тепер ми просто двоє недоуків із вельми туманним майбутнім. І ми не одні такі. Тьма-тьмуща нас, пане Реклі, занапащених вами.
— Хлопець, який склав ці схеми, — наш ліпший друг, — додав Марк. — Він упав у відчай і в січні наклав на себе руки. Для того було чимало причин, багато хто винен, і ви серед них. Він узяв чверть мільйона доларів студентської позики, які перетекли у ваші кишені. Ми всі потрапили на гачок юридично-освітньої афери. Певно, він був трохи слабшим, ніж ми собі уявляли.
На обличчях Реклі й Стрейхана не відобразилося і натяку на щось подібне до каяття.
Реклі спокійно мовив:
— Спитаю ще раз. Чого ви хочете?
— Швидкої угоди по всіх шести колективних позовах проти «Свіфтбанку», — відповів Марк. — Починаючи з того, що вчинила фірма «Коен-Катлер» із Маямі.
Реклі здійняв руки вгору й затримав їх у повітрі, ніби вкрай вражений. Зрештою звернувся до Стрейхана:
— Я думав, що ми якраз домовляємося.
— Так і є, — сказав Стрейхан, насупивши брови.
Марк додав на підмогу:
— Ну, згідно з тими звітами, що з дозволу банку просочуються в пресу, йде переговорний процес щодо врегулювання, але все це триває вже дев’яносто днів. Річ у тім, що ваші юристи затягують справу. А на іншому боці мільйон клієнтів, ошуканих «Свіфтбанком», які заслуговують на компенсації.
— Та знаємо ми! — ревнув Реклі, насамкінець втративши самовладання. — Повірте, ми все це знаємо і намагаємось домовитися, принаймні я так вважав. — Він повернувся до Стрейхана, вирячився на нього й сказав: — Розберися, що там таке. — Потім звернувся до Марка: — А вам який зиск від тих позовів?
— Це секрет, — самовдоволено відповів Марк.
— Ми справді не можемо про це говорити, — додав Тодд. — Зараз майже о пів на одинадцяту. Як довго чекати, поки банк оголосить про укладення угод по всіх позовах?
— Не так швидко, — сказав Реклі. — Що там із вашими матеріалами про велику юридично-освітню аферу? Сенсацію для перших шпальт?
— Можемо домовитися, — сказав Тодд. — Завтра о четвертій дня ми зустрічаємося із репортером із «Таймс».
— Справжнім репортером? — спитав Реклі.
— Атож! Справжній шкуродер. І ми віддамо йому матеріали. І якщо він дасть їм хід — а ми не бачимо цьому жодних перепон, — ви станете злодієм місяця. А що навіть гірше, ця історія приверне увагу ФБР, що, як ви напевне знаєте, вже й так наступає на п’яти «Свіфтбанку». Крихти інформації про офшори піділлють олії до вогню.
— Це все ясно, — сказав Реклі. — До суті.
— Якщо «Свіфтбанк» упродовж доби оголосить, що угоди по всіх позовах укладено, ми не підемо на зустріч із репортером.
— І ви відступитесь?
— Відступимося. А ви прискорте укладання угод. Переконайтесь, що першими отримають гроші позивачі, згуртовані фірмою з Маямі, і, коли готівка постукає в двері домівок, ми відступимся. Ані пари з вуст. Залишимо розкручувати історію про афери з юридичними школами комусь іншому.
Реклі надовго впився в них очима. Стрейхан узяв за краще помовчати. Пройшло кілька хвилин, але за відчуттям — півгодини. Зрештою Реклі встав і сказав:
— Усе одно в банку немає ніякого вибору, окрім угоди. Заява буде сьогодні опівдні. Щодо іншого, я так розумію, мені доведеться вірити вам на слово.
Марк і Тодд встали, більш ніж готові піти звідти.
— Хоч-не-хоч доведеться вірити нам на слово, — сказав Марк.
— Тепер можете
