Бар «Когут» - Джон Гришем

Їх телефони розривалися від дзвінків старих друзів із Фоґґі-Боттому.

— Моєму батькові це сподобається, — зауважив Тодд.— Я — злочинець.

— Бідна моя мати, — зітхнув Марк. — Обидва її сини підуть до буцегарні.

35

ЗОЛА ЖАХНУЛАСЯ НОВИНІ, що обох її компаньйонів заарештовано. Навіть гірше: поліція шукає її також, хоча вона не дуже хвилювалася, що її знайдуть у Сенегалі. Марк і Тодд перебували в Брукліні й повідомляли, що тримають все під контролем, але щодо цього її брали сумніви. Вони постійно партачили від самого початку, тому їй складно було повірити їхнім заявам про цілковиту впевненість у цьому питанні. Вона знайшла й прочитала статтю в інтернеті. Її ім’я не згадувалося, і вона не знайшла згадки про себе в списках справ, призначених до слухання в суді. Її фейсбучну сторінку наводнили коментарі та питання від друзів, але вона припинила відповідати багато тижнів тому.

Ідіні Санга не дозволили відвідати Абду в тюрмі, і після двох тижнів очікування Зола стала непокоїтися ще сильніше. Поліція двічі приходила до її матері й брата в готель із перевірками, але на жодне запитання не відповідала, їй було спокійніше бути разом із сім’єю, а їм її присутність і впевненість додавали надії. Вони без угаву запитували її про навчання, випуск із юридичної школи та адвокатський іспит, але вона, як могла, ухилялася від їхніх питань і переводила розмову з того, що вона накоїла в Штатах, на інше. Якби вони тільки знали! Але, звісно, не взнають. Вони більше ніколи не ступлять на американську землю, і Зола не була певна, чи повернеться туди сама.

Після прильоту Зола прочитала купу статей про те, що сенегальські тюрми переповнені, а умови перебування в них вкрай небезпечні. Вона сподівалася, що Бо та її мати не настільки допитливі, як вона, і не дізнаються, в яких жалюгідних умовах утримують в’язнів. Якось Зола вийшла з готелю і пішла прогулятися Дакаром. Місто розкинулося на Зеленому Мисі та являло собою безладну суміш селищ і колишніх французьких колоніальних міст. Вулиці були курні й розпечені, погано доглянуті, але щоранку прокидалися до життя, вщерть заповнені транспортом і юрбами людей. Багато жінок у довгих, вільного крою сукнях із барвистих тканин. Багато чоловіків у вишуканих костюмах, які мали такий самий діловий вигляд, як і вашингтонці — в одній руці мобільні телефони, в іншій — портфелі. Коні тягнули вози з фруктами, стикаючись на засмічених перехрестях із новими блискучими спорткарами. Яким би диким все це не було на перший погляд, у місті відчувалася невимушеність. Здавалося, що кожен знає кожного й усі кудись поспішають. Сміх і балачки навкруги, звідусіль музика: гупало із колонок машин, із дверей крамниць: тарабанили на імпровізованих концертах вуличні музики.

На другий день перебування в Дакарі Зола знайшла американське посольство й зареєструвалася туристкою. Годиною пізніше, вже неподалік від готелю, її зупинили двоє поліціянтів і запитали посвідчення особи. Вона знала, що в поліції тут доволі широкі повноваження — могли підійти й запитати будь-що, могли затримати будь-кого за що завгодно й утримувати сорок вісім годин.

Один із полісменів трохи знав англійську. Зола сказала, що вона американка й не розмовляє французькою. Вони здивовано витріщилися на її американський паспорт і посвідчення водія (справжнє), видане штатом Нью-Джерсі. Вона розсудливо залишила фальшиві документи в готелі.

Через п’ятнадцять хвилин, що тяглися надто довго, поліцейські повернули їй документи й відпустили. Цей інцидент її вкрай налякав, і вона вирішила відкласти туристичний огляд міста на потім.

ЇЇ КОМПАНЬЙОНИ РОЗМІСТИЛИСЯ в крихітному номері бюджетного готелю на Шермергорн-стрит у центрі Брукліна. Одна кімната з розкладним диваном і кухонька — 300 доларів за ніч. У крамниці канцелярської техніки вони взяли в оренду багатофункціональний пристрій — принтер/копір/сканер/факс-машина — 90 доларів за місяць.

У піджаках і краватках вони зайшли до відділення «Сітібанку» на Фултон-стріт і запитали управляючого рахунками. Скориставшись своїми справжніми іменами, посвідченнями водія та номерами соціального страхування, вони відкрили поточний рахунок на «Юридичну клініку Лусеро та Фрейжера». Вони розказали стару добру історію про те, що вони друзі по юридичній школі, яким набридла одноманітна, нудна робота у великих фірмах Мангеттену. А їхня маленька юрклініка допомагатиме справжнім людям із справжніми проблемами. Вони запозичили адресу адміністративного будинку в шістьох кварталах відтіль, хоча адреса могла знадобитись лишень для друку на нових чеках, яких вони все одно ніколи не побачать. Марк виписав особистий чек на тисячу доларів, аби відкрити рахунок, і, щойно повернувшись у номер, вони відправили факсом підтвердження про грошовий переказ у свій вашингтонський банк. На їхньому рахунку було близько 39 тисяч доларів, які вони переказали на свій новий рахунок, а старий закрили. Потім вони відправили пані Дженні Вальдес із фірми «Коен-Катлер» у Маямі електронного листа з новиною про те, що їхня фірма «Апшо, Паркер і Лейн» об’єдналася з бруклінською фірмою «Лусеро та Фрейжер». Вона надіслала їм електронною поштою купу бланків, у які необхідно було внести зміни, і вони витратили годину на канцелярську роботу. Вона знов їх запитала щодо номерів соціального страхування та банківських рахунків тисячі ста клієнтів, яких вони підписали на колективний позов, і вони знову відписалися, заявивши, що знаходяться в процесі збору необхідної інформації.

Дістати Гайндса Реклі просто по телефону здавалося неможливим, тому вони вирішили зробити це через одну з його юридичних фірм. Веб-сайт «Ретліфф і Кос-ґроув» виявився доволі корисним, на ньому фірмі задовільно вдалося прикрасити той факт, що чотириста співробітників займаються чимось більшим, аніж відчуження заставленого майна, відновлення у володінні, прострочена заборгованість, банкрутства, вибивання боргів і відшкодування студентських позик. Ґорді описав це як «фінансову клоаку». У фірми було близько ста юристів у головній конторі в Брукліні, де головував Марвін Джоккеті — кругловидий чоловік років шістдесяти з небездоганною службовою біографією.

Марк надіслав йому електронного листа:

Шановний пане Джоккеті,

мене звати Марк Фінлі, і я незалежний журналіст-дослідник. Я працюю над статтею про пана Гайндса Реклі, який, наскільки мені відомо, є вашим діловим партнером. Після багатотижневих досліджень мені відкрився той факт, що пан Реклі через його фірми «Шайло-Сквер Файненшл», «Варанда Кепітал», «Бейтріум Груп» і «Лекер-Стрит Траст» володіє загалом вісьмома юридичними школами, розкиданими по всій країні. Судячи з результатів адвокатського іспиту, складається враження, наче ці вісім шкіл розраховані на ті прошарки населення, які не завдають собі