Бар «Когут» - Джон Гришем

37

ЗА ВИХІДНІ ІДІНА САНГА нічого не добилася. Поліція відмовила їй в доступі до Абду, проте вони стверджували, що той у безпеці й з ним належно обходяться. Вона зателефонувала до Золи в понеділок близько полудня і переповіла новини, в яких не було нічого нового. Ідіна покладалася на свої зв’язки на різних рівнях державної бюрократії й постійно повторювала, що для таких справ потрібен час.

За чотири дні очікування в готелі Зола вкрай сторопіла. Вона годинами сиділа й балакала з Фантою, чого поміж ними не було роками, і по кілька разів на день чаювала разом із Бо в кафе при готелі. Щодня телефонувала своїм компаньйонам, аби послухати, як вони долають знегоди.

Два номери коштували їй сто доларів на день в еквіваленті. Якщо додати до цього харчування в кафе, як тут Золі не турбуватися щодо фінансів. Вона прилетіла, маючи при собі близько десяти тисяч, і заплатила три тисячі фірмі Ідіни Санга як попередній гонорар за представництво й вплив. Якщо Абду скоро звільнять, сім’ї потрібні будуть притулок, одяг, їжа тощо, а її бюджет швидко скорочується. У неї було шість тисяч на рахунку в окрузі Колумбія, і вона знала, що її компаньйони за потреби прийдуть їй на допомогу, але зненацька почала надміру непокоїтись через гроші. Коли їх затримали імпівці, в Абду було при собі вісімсот доларів. Бо мав двісті. Усі сімейні заощадження пішли на імміграційного адвоката, який нічого не вдіяв. Тому їхнє майбутнє в Сенегалі цілком залежало від мізерних заощаджень Золи.

Окрім того, не треба було забувати про таку річ, як хабарництво.

У понеділок наприкінці дня їхнє фінансове становище суттєво погіршилося. Навпроти готелю зупинилися біля бордюрів дві поліційні машини, і з них вистрибнули четверо полісменів у однострої. Зола з Бо пили чай у вестибюлі й впізнали двох з них. Їм наказали залишатися на місцях, а портьє передав поліціянтам ключі від їхніх номерів на четвертому поверсі. Один із полісменів залишився із ними, а інші троє зайшли в ліфт. Через хвилину вони вивели з ліфта Фанту й підвели до Золи та Бо.

— Вони обшукують наші кімнати, — прошепотіла Фанта Золі. Як би жахливо це не звучало, Золі полегшало від того, що всі її гроші та цінні речі зберігаються в сейфі за конторкою портьє.

Вони чекали близько години. Певно, їх кімнати вщент розтрощили. Коли троє полісменів повернулися у вестибюль, їхній старший, сержант, вручив портьє папірець і той швидко підкорився. Сержант сказав англійською:

— У нас є ордер для обшуку готельного сейфа.

— Хвилинку. Ви не маєте права обшукувати мої речі,— заперечила Зола.

Вона була зробила крок до конторки, але полісмен зупинив її.

Фанта застрекотіла французькою, а Бо кинувся їй на поміч, але його відштовхнули. Портьє кудись зник і повернувся з металевою скринькою, подібною до тієї, що орендувала Зола. Вона бачила, як портьє засовує її в головний сейф, де було ще з десяток інших. Така скринька замком не обладнувалася.

Сержант глянув на Золу й скомандував: «Підійди».

Вона підійшла й дивилася, як він відкриває скриньку, дістає звідти конверт і витягає з нього американські долари. Повагом відрахувавши двадцять купюр по сто доларів, він перейшов до чималої паки західноафриканських франків, які теж почав рахувати. Позаяк курс обміну становив шістсот франків за один долар, підрахунок зайняв значний час. Зола уважно спостерігала за цим, безсило стримуючи лють. Підсумок склав майже шість тисяч доларів. Задоволений таким вагомим трофеєм, сержант спорожнив скриньку. На стіл впали три пластикові картки, скріплені гумовою стрічкою: її фальшиве посвідчення водія, видане в окрузі Колумбія, студентський квиток Фоґґі-Боттом і прострочена кредитна картка. Свою колекцію мобільних телефонів Зола тримала в торбинці під матрацом.

У ридикюлі, який вона притискала до себе, були її паспорт, водійські права, видані в штаті Нью-Джерсі, приблизно п’ятсот доларів готівкою і дві кредитні картки. Якщо вони потягнуться і по неї, без бою вона не здасться. Її коліна підігнулися, коли сержант сказав: «Паспорт?».

Вона розстібнула ридикюль, підчепила й витягла паспорт. Він ретельно його перевірив, довго й суворо витріщався на її ридикюль, потім повернув паспорт.

Інший полісмен описував вміст розпотрошеної металевої скриньки. Вочевидь, його заберуть.

Міцно стискаючи ридикюль, Зола спитала:

— Ви забираєте мої речі?

— У нас є ордер, — відповів сержант.

— Але за що? Я не скоювала злочину.

— У нас є ордер, — повторив він. — Підпиши тут.

Він вказав на недбало зроблений інвентарний опис.

— Не буду я нічого підписувати, — сказала вона, хоча розуміла, що вибору в неї немає. У цю мить вона усвідомила реальність і глибоко зітхнула, визнавши, що опиратися безглуздо.

Сержант уклав її гроші й картки у великий готельний конверт і віддав його іншому поліціянтові. Подивившись на Бо, він сказав французькою: «Підеш із нами».

Бо нічого не розумів, аж поки найближчий до нього поліцейський, діставши кайданки, не схопив його за руку. Він машинально почав вириватися, що змусило іншого полісмена схопити його за іншу руку.

— Що ви робите? — зажадала пояснень Зола, у той час як Фанта протестувала французькою. Коли руки Бо завели за спину й зчепили кайданками, він видихнув і заспокоївся.

— Усе гаразд, — звернувся він до Фанти.

— Що ви робите? — наполягала на відповіді Зола. Сержант відчепив з ременя свої кайданки й помахав перед її носом:

— Заспокойся! Теж хочеш?

— Ви не маєте права його забирати.

— Заспокойся! — гаркнув сержант.— Бо й матір твою заберемо.

— Нічого, Золо, — сказав Бо. — Усе гаразд. Подивлюся, як там батько.

Двоє полісменів штовхнули Бо в напрямку дверей і вийшли. Сержант ніс конверт. Зола й Фанта очам своїм не вірили, дивлячись, як Бо грубо штовхають на заднє сидіння поліційної машини.

Тільки-но вони від’їхали, Зола зателефонувала Ідіні Санга.

У ВІВТОРОК 13 ТРАВНЯ, о четвертій дня, юристи «Свіфтбанку» виступили з пропозицією укласти угоду по шістьох колективних позовах, учинених по всій країні. Через чутки й припущення, що циркулювали впродовж останніх трьох місяців, цю новину зустріли чи не з розчаруванням. Пророцтва про грандіозну угоду «Свіфтбанку» давно втратили свіжість.

Згідно з умовами угоди, банку належало перерахувати в страховий фонд для виплати відшкодування початкову суму в розмірі чотири мільярди двісті мільйонів доларів задля покриття претензій близько мільйона ста тисяч можливих клієнтів. У шістьох колективних позовах фігурувало вісімсот тисяч клієнтів, а виплати на інших триста тисяч