Багряні ріки - Жан-Крістоф Гранже
До підземних приміщень, де зберігалися цілі стоси запилюжених медичних справ, спустилися фахівці, щоб оцінити масштаби роботи. У зв’язку з цим вони оглянули й інші лікарняні підвали, ті, де зберігалася документація старого університету, а саме бібліотечні архіви до сімдесятих років.
Ньєман весь обернувся на увагу.
— Під час цього огляду, — вів далі лікар, — експерти здійснили цікаве відкриття. Вони натрапили на картки новонароджених за останні п’ятдесят років — перші сторінки з медичних справ, які заводять у пологовому відділенні. Але самих справ не було, немов… немовби ці сторінки вирвали з них і викрали.
— Де знайшли ці документи? Я маю на увазі, де саме?
Шампла знову перетнув кухню. Він намагався поводитися так, наче йому байдуже, але голос зраджував його неспокій.
— Це й було найдивніше з усього… Картки лежали в особистій шафці одного з працівників бібліотеки.
Ньєман відчув, як кров швидше заструменіла його жилами.
— Ім’я цього чоловіка?
Шампла боязко глянув на комісара. Губи його тремтіли.
— Кайюа. Етьєн Кайюа.
— Батько Ремі?
— Саме так.
Поліціянт зірвався на ноги.
— І ви кажете про це лише зараз? Знаючи те, чий труп знайшли вчора в Ґерноні?
Директор скинув голову.
— Мені не подобається ваш тон, комісаре. Прошу мене не плутати з вашими підозрюваними. Крім того, я розповідаю вам про дріб’язковий випадок у діловодстві. Яким робом він може стосуватися до вбивств у Ґерноні?
— Це вже мені вирішувати яким.
— Нехай. Але ж у будь-якому разі я вже розповідав усе це вашому лейтенантові. Тому прошу вас заспокоїтися. До того ж я не відкрив вам жодної таємниці. Цю історію вам міг розповісти будь-хто в місті. Усі її знали. Про неї навіть писали в місцевих газетах.
Ньєман не хотів би побачити себе в дзеркалі цієї миті. Комісар знав, що обличчя його спотворене такою лютою, такою напруженою гримасою, що він не пізнав би свого відображення. Поліціянт витер рукавом чоло й промовив спокійнішим тоном:
— Даруйте мені. У цій справі сам чорт в’язи скрутить. Убивця завдав уже три удари, і він не зупиниться. Важить кожна хвилина, кожен клаптик інформації. Де тепер ці старі картки?
Лікар підніс брови, трохи відпружився й сперся на край столика з неіржавної сталі.
— Їх повернули на місце, до лікарняного підвалу. Поки інформатизацію паперів не закінчили, усі архіви зберігаються в повному обсязі.
— І, гадаю, серед цих карток є ті, що стосуються маленьких вундеркіндів, чи не так?
— Не їх безпосередньо — документи належать до періоду перед сімдесятими роками. Але є картки їхніх батьків або дідусів і бабусь. Саме це мене й збентежило. Адже я досліджував уже ці документи. І в офіційних справах нічого не бракувало, розумієте?
— Тобто вкрадені документи — лише копії?
Шампла знову заходив по кухні. Незвичність історії тримала в напрузі.
— Копії… або оригінали. Може, Кайюа підмінив справжні картки новонароджених фальшивими, а оригінали сховав до себе в шафку.
— Мені ніхто нічого не казав про цю справу. Хіба не провадилося розслідування?
— Ні, це сприйняли як не варту уваги дрібницю, помилку в діловодстві. До того ж імовірний підозрюваний, Етьєн Кайюа, помер три роки тому. Правду кажучи, ця історія, схоже, не зацікавила нікого, крім мене.
— Атож. І вам не схотілося поглянути на ці знайдені картки? Порівняти їх із тими, що в офіційних справах?
Шампла силувано всміхнувся.
— Схотілося, але мені забракло часу. Ви навіть не уявляєте, про який ґатунок документів ідеться. Одна картка — це фотокопія на окремому аркуші кількох стовпчиків із числами, що означають вагу, зріст чи групу крові новонароджених… Наступного дня цю інформацію переносять до журналу здоров’я немовляти. Ці картки — перша ланка в медичному досьє дитини.
Ньєман пригадав, що Жуано хотів навідатися до лікарняних архівів. Ці картки, дарма що здавались дріб’язком, цікавили комісара дедалі сильніше. Він різко змінив тему:
— А який стосунок до цього всього має Шернсе? Чому Жуано від вас поїхав відразу до нього?
Директор клініки миттю знову збентежився.
— Едмон Шернсе дуже цікавився дітьми, про яких я вам розповідав…
— Чому?
— Шернсе є… тобто був офіційним працівником нашої клініки. Він досконало знав генетичні захворювання наших маленьких пацієнтів. Тому не дивно, що його зацікавило, чому їхні двоюрідні чи троюрідні брати й сестри народжуються такими інакшими. До того ж він захоплювався генетикою. Вважав, що генетичну історію людини можна прочитати з її зіниць. У певному розумінні він був доволі своєрідний лікар…
Перед очима поліціянта постало обличчя чоловіка з поцяткованим чолом. Слово «своєрідний» пасувало йому щонайкраще. Згадав Ньєман і труп Жуано, який пожирала кислота.
— Ви не цікавились його професійною думкою щодо цього питання? — запитав комісар.
Шампла чудернацьки вигнувся, немов одяг кусав його.
— Ні, не цікавився. Я… я не наважився. Ви не знаєте, як у нашому місті все влаштовано. Шернсе належав до університетських вершків, розумієте? Один з найвизначніших офтальмологів нашого краю. Шанований професор. Я ж лише хранитель цього місця…
— Гадаєте, Шернсе міг ознайомитися з тими самими документами, що й ви, — офіційними справами новонароджених?
— Гадаю, міг.
— Можливо, навіть раніше за вас?
— Можливо.
Директор стояв, опустивши очі. Його червоне обличчя було вкрите потом. Ньєман не відступався від нього:
— Як гадаєте, він міг виявити, що картки підроблено?
— Я… звідки мені знати?! Я не розумію, до чого всі ці запитання!
Ньєман не наполягав. Тепер він збагнув ще один бік цієї історії: Шампла не наважився перевірити викрадені картки, тому що боявся виявити якісь махінації університетських викладачів. Викладачів, які заправляли в цьому містечку й тримали у своїх руках долі таких людей, як він.
Комісар підвівся.
— Що ще ви сказали Жуано?
— Більше нічого. Лише те, що тільки-но розповів вам.
— Подумайте добре.
— Це все. Запевняю вас.
Ньєман став перед лікарем.
— Вам щось говорить ім’я Жюдіт Еро?
— Ні.
— А Філіпп Серті?
— Здається, так звали другого вбитого.
— Ви колись чули про нього раніше?
— Ні.
— А фраза «багряні ріки» пробуджує щось у вашій пам’яті?
— Ні. Направду, я…
— Дякую вам, лікарю.
Ньєман попрощався з приголомшеним директором клініки й обернувся до виходу. Він уже ступив за поріг, коли раптом зупинився й кинув через плече:
— Останнє запитання, лікарю: я не бачив і не чув тут жодного собаки. Невже у вас їх тут нема?
Шампла геть розгубився.
— Кого нема? Собак?
— Так, собак-поводирів для сліпих.
Чоловік нарешті збагнув і знайшовся на силі всміхнутися.
— Собаки можуть придатися тим сліпцям, що живуть самотою і не мають жодної сторонньої
