Багряні ріки - Жан-Крістоф Гранже
Зібравши докупи всі уламки своїх думок, комісар спробував збагнути, що ж сталося.
Він пролетів крізь гілля дерев і щасливим випадком потрапив у водозбіг біля одного з пілонів, повний дощової води. Його машина, наче штурмовий танк, злетіла з моста тою ж траєкторією і приземлилася просто в Ньємана над головою, його самого, однак, не зачепивши: широке шасі седана не пустили далі краї водозбігу.
Справжнє диво.
Ньєман стулив очі. Безліч ран мордували його тіло, але найсильніше біль пульсував у правій скроні, що горіла вогнем. Комісар подумав, що тримач дзеркала, мабуть, глибоко розітнув йому шкіру над вухом. З іншого боку, добре, що хоч після падіння він лишився відносно цілий.
Із підборіддям, притиснутим до грудей, Ньєман поглянув угору, на радіатор своєї машини, який досі димів. Поліціянт був похований під купою гарячого заліза в порожнині водозбігу, наче в бетонному саркофазі. Він повернув голову праворуч, потім ліворуч і побачив, що уламок бампера заважає йому вибратися з пастки.
Відчайдушним зусиллям Ньєман посунувся вбік. Біль, що мордував усе тіло, тепер зіграв йому на користь, перетворившись на мертвущу нечулість.
Поліціянтові вдалося пролізти під бампером і видобутися зі своєї домовини. Вивільнивши руки, він одразу торкнувся рани на скроні, звідки густим потоком плинула кров. Комісар застогнав, відчувши солодкавий запах теплої рідини на зболілих пальцях. Він подумав про птаха з дзьобом, заліпленим мазутом, і очі його наповнилися слізьми.
Ньєман звівся на ноги, спираючись на борт водостоку, але відразу ж упав на землю. Затьмарену свідомість різонула ще одна думка.
Убивця повернеться. Щоб закінчити свою справу.
Тримаючись за машину, комісар зіп’явся знову. Ударом кулака відчинив пом’ятий багажник, дістав звідти помпову рушницю й зібрав розкидані набої. Затинувши зброю ліктем лівої руки, яку він досі тримав біля скроні, Ньєман правою зарядив рушницю. Він зробив це навпомацки, майже нічого не бачачи: окуляри він загубив, а темрява була непроглядна.
Комісарове обличчя було все в крові й багнюці, а тіло знемагало від болю. Він обернувся, тримаючи рушницю напоготові. Довкола — ані шерхоту. Ані руху. Зненацька наринула млість. Ньєман зсунувся по корпусу машини і знову впав у бетонний канал. Цього разу він відчув дошкульний доторк холодної води й отямився. Він сповзав бетонним ложем у напрямку до річки.
Зрештою, чому б і ні?
Ньєман притиснув рушницю до грудей і дозволив воді нести себе, немов фараона, що пливе рікою до Країни мертвих.
49
Течія довго несла Ньємана. Він плив із розплющеними очима й крізь просвіти в гіллі бачив громаддя темного беззоряного неба. Обабіч нього тяглися береги з червоної глини, обплутані галуззям і корінням дерев, що утворювали справжні мангрові зарості.
Невдовзі струмок розширився, убрався в силу й у голос. Чоловік, закинувши голову, плив за течією. Від холоду судини звузилися й рана на голові кривавила вже не так сильно. Ньєман сподівався, що потік винесе його до Ґернона, до університету.
Утім дуже скоро, він зрозумів, що його сподівання марні. Річка нікуди його не винесе: вона не текла до студмістечка. Заблукавши в лісі, вона петляла серед дерев, дедалі більше звужуючись і сповільнюючись.
Зрештою плин її зупинився остаточно.
Ньєман підплив до берега й, тяжко відсапуючи, видобувся з води, такої мулистої й каламутної, що в ній не відображалося нічого. Поліціянт простягнувся на вогкій, устеленій опалим листям землі. Ніздрі його наповнилися затхлим смородом — цим характерним запахом ґрунту, суміші зітлілої деревини, перегною й комах.
Ньєман перевернувся горілиць і став розглядатися довкола. Рослинність не була густою, непролазною, навпаки — тут панувало рідколісся, дерева росли вільно, не заважаючи одне одному. Однак пітьма була такою непроглядною, що неможливо було навіть роздивитися чорні громаддя гір. А Ньєман не знав, ні як довго річка несла його, ні в якому напрямку.
Долаючи біль, долаючи холод, він підповз до дерева й сів, прихилившись спиною до стовбура. Відтак змусив себе зібрати думки докупи й спробував відтворити в пам’яті карту цього регіону, на якій позначав місця, важливі для слідства. Він пригадав, що Ґернонський університет розміщений на північ від масиву Сет-Ло.
На північ.
Але як визначити, де північ, коли не маєш жодної гадки, де ти зараз? У нього не було ні компаса, ні будь-якого іншого приладу. Удень можна було б зорієнтуватися за сонцем, а що робити вночі?
Ньєман замислився. Рана на чолі знову кривавила, а холод уже починав сковувати кінцівки. За такого стану справ у нього є ще години дві-три, не більше.
Зненацька його осяяло. Навіть зараз, посеред ночі, він зможе визначити сторони світу. Завдяки рослинності. Комісар нічого не тямив у ботаніці, але знав те, що відомо кожному: деякі види мохів і лишайників, що люблять вологу, ростуть тільки в затінку, із північного боку дерев, уникаючи сонячного проміння.
Ньєман став навколішки й намацав у кишені мокрого пальта протиударний футляр, у якому завжди носив запасні окуляри. Окуляри виявилися цілими, і, надівши їх, комісар докладно оглянув місцевість.
Відтак узявся за пошуки під ялицями вздовж пагорка. По кількох хвилинах нишпорення обмерзлими й перемащеними землею пальцями він зрозумів, що мав рацію: маленькі прохолодні подушечки смарагдового моху росли біля прикореня весь час із того самого боку. Ці крихітні, волокнисті й м’які на доторк кущики — джунглі в мініатюрі — повідомляли йому, де північ.
Тамуючи біль, Ньєман підвівся й рушив у напрямку, який указував мох.
Він плентався, заточуючись і грузнучи в м’якій землі, і відчував, як серце мало не вистрибує з грудей. Калюжі, шорстка кора, шпичакувате гілля ялиць пропливали повз нього. Поліціянт ступав нерівною крем’янистою поверхнею, порослою рідкими травами й поритою вибоїнами, засипаними опалою глицею — він ішов за мохом. Іншим разом ноги його провалювались у підмерзлі мочарі, що проорали солончакові борозни на схилах пагорків. Попри втому й рани, він простував дедалі швидше, черпаючи сили із запахів, якими було насичене повітря. Йому здавалося, що він відчуває дихання дощу, який зупинився, неначе щоб звести дух.
Нарешті показалося шосе.
Зблиснув рятівний асфальт. Ньєман знову пошукав очима кущики моху на узбіччі, щоб якомога точніше визначити правильний напрям. Аж тут, блимаючи фарами, з-за повороту виїхав поліційний фургон.
Машина відразу ж зупинилися. Люди кинулись на допомогу Ньєманові, що безсило похилився на рушницю.
Він відчував руки жандармів, що підхопили його. Чув невиразне бубоніння, вигуки, шурхіт дощовиків. Скісними лініями танцювали фари. Уже в машині один із чоловіків загорлав до водія:
— Жени до