Багряні ріки - Жан-Крістоф Гранже
Шампла промовив із сумнівом у голосі:
— Я все ж ніяк не можу повірити в те, що ви мені сказали… Обидва мертві? Але як?
Ньєман залишив його запитання без відповіді.
— Що ви розповідали Жуано?
Лікар знизав плечима, помішуючи каву.
— Він розпитував мене про хвороби, які ми тут лікуємо. Я пояснив, що найчастіше ми маємо справу зі спадковими захворюваннями і що більшість наших пацієнтів — із Ґернона.
— А більш конкретні запитання він ставив?
— Так, ставив. Він хотів знати, як набуваються такі захворювання. Я коротко пояснив йому про рецесивні гени.
— Поясніть і мені.
Лікар зітхнув, а потім промовив, утім, без роздратування:
— Усе дуже просто. Певні гени є носіями хвороб. Це дефективні гени з помилками в коді, вони є у всіх нас, але, на щастя, їх не досить, щоб викликати захворювання. Одначе коли обоє батьків — носії того самого гена, ситуація погіршується. Хвороба може проявитися в їхніх дітей. Гени сполучаються й передають захворювання, як електрична вилка й розетка передають струм, розумієте? Ось чому кажуть, що спорідненість кров псує. Іншими словами, батьки, що є кревними родичами, із більшою ймовірністю можуть передати своїм дітям хвороби, які вони самі мають у прихованому стані.
Шернсе також згадував про це явище. Ньєман запитав:
— Спадкові захворювання мешканців Ґернона пов’язані зі шлюбами між близькими родичами?
— Поза всяким сумнівом. Багато пацієнтів, що лікуються в нашій клініці, — чи то стаціонарно, чи то амбулаторно, — саме з цього міста. Це діти передусім викладачів і наукових працівників університету, які є ґернонською елітою і, як наслідок, утворюють украй ізольовану суспільну групу.
— Розкажіть про це докладніше, будь ласка.
Шампла склав руки на грудях і, немов набираючи розгону, узявся оповідати:
— У Ґернонському університеті існує одна вельми давня традиція. Цей навчальний заклад, як мені відомо, заснували у вісімнадцятому столітті спільно зі швейцарцями. Тоді університет містився в будівлі, де зараз медцентр… Одне слово, протягом ось уже майже трьох століть викладачі й наукові працівники університету живуть своїм окремішнім життям і беруть шлюби лише поміж себе. Це дало життя кільком поколінням видатних інтелектуалів, але нині їхня лінія виснажилася, вичерпалася генетично. Ґернон, як усі міста, загублені серед гір, і без цього відгороджений від зовнішнього світу. А університет утворив ізоляцію всередині ізоляції, розумієте? Справжній мікрокосм.
— І цієї ізоляції досить, щоб пояснити загострення генетичних хвороб?
— Гадаю, що так.
Ньєман не міг збагнути, як ця інформація стосується до його розслідування.
— Що ще ви повідомили Жуано?
Шампла глянув скоса на комісара й промовив своїм басовитим голосом:
— Я розповів йому про одне дивне явище.
— Кажіть.
— В останньому поколінні цих сімей із виснаженою кров’ю почали з’являтися зовсім інакші діти. Не лише з винятковими розумовими здібностями, але і з небагненною фізичною міццю. Більшість із них перемагають у всіх спортивних змаганнях і завиграшки досягають щонайвищих результатів у всьому.
Ньєман подумав про світлини в приймальні ректора: юні усміхнені чемпіони, що завоювали всі кубки, усі медалі. Пригадались йому й зображення Олімпійських ігор у Берліні, а також товстезна дисертація Кайюа, просякнута ностальгією за духом Олімпії. А що як ці елементи справді сплітаються в якесь незвичайне пояснення?
Поліціянт, удаючи наївного, запитав:
— Але ж усі ці діти мали скоріше народитися з хворобами, адже ж так?
— Це не є твердим правилом, але логічно припустити, що вони мали б вирізнятися слабкою тілобудовою і певними спадковими вадами здоров’я, як, приміром, ті діти, що лікуються в нашій клініці. Натомість нічого такого не відбувається. Навпаки! Видається так, наче ці вундеркінди загарбали собі весь фізичний хист цілої громади, генетичні вади лишивши іншим. — Шампла, насупившись, глянув на Ньємана. — Ви зовсім не п’єте вашої кави.
Ньєман згадав про філіжанку, яку тримав у руці. Він відсьорбнув ковток гарячої рідини й навіть не відчув смаку. Уся його істота перетворилася на автоматичний механізм, який прагнув лише одного: вловити бодай найменший знак, найменший блищик світла.
— Ви, мабуть, ретельно вивчали це явище? — запитав він.
— Ось уже близько двох років я проваджу своє невеличке дослідження. Насамперед я перевірив, чи ці переможці змагань справді походили з університетських родин. Ходив до цивільного реєстру, мерії… Усе підтвердилося.
Потім я детально дослідив генеалогічне дерево кожного з них, ознайомився з їхніми медичними справами в пологовому будинку. Я переглянув навіть справи їхніх батьків, дідусів і бабусь у пошуках якогось знаку, якоїсь особливої вказівки. Але не виявив нічого суттєвого. Навпаки, декотрі з їхніх предків були носіями спадкових вад, як це траплялося в тих сім’ях, з яких походили мої пацієнти… Одне слово, усе це вочевидь дуже дивно.
Ньєман убирав кожне лікареве слово: він знову мав якесь непоясненне відчуття, що ця інформація наближає його до чогось украй важливого для слідства.
Шампла тепер міряв кроками приміщення, через що глянсове убрання кухні легенько двигтіло.
— Крім того, — розповідав він далі, — я порозпитував лікарів і акушерів у медцентрі й дізнався ще одну дивовижну річ. Протягом приблизно останніх п’ятдесяти років у родинах селян, що живуть у горах довкола долини, спостерігається аномально високий рівень смертності серед немовлят. Діти несподівано помирали майже відразу після народження, хоча зазвичай саме вони мали б відзначатися міцним здоров’ям. Неначе все обернулося навспак, розумієте? Кволі діти з університетських родин, немов якимись чарами, стають міцними й здоровими, тимчасом як селянські діти хиріють і помирають…
Я також дослідив медичні справи цих раптово померлих немовлят, дітей пастухів і шукачів кришталю. І знову безрезультатно. Я розмовляв із персоналом лікарні й кількома науковцями з медцентру, фахівцями з генетики, але ніхто не зміг пояснити мені цей феномен. Урешті-решт, хоч і з прикрістю, та я покинув цю справу. Як би це сказати… Видається так, наче університетські немовлята вкрали життєву енергію у своїх маленьких сусідів по яслах.
— Чорт забирай, що ви маєте на увазі?
Шампла негайно здав свої, такі непевні, позиції.
— Забудьте, що я сказав. Це ненаукова маячня. Цілковита нісенітниця.
Може, й нісенітниця, але Ньєман набув твердої впевненості в тому, що загадкова поява цих надздібних дітей не може бути звичайним випадком. Це одна з ланок загального жахіття.
— Це все? — запитав поліціянт безбарвним голосом.
Лікар вагався.
— То все чи ні? — повторив комісар трохи голосніше.
Шампла здригнувся.
— Ні, є ще дещо. Цього літа історія дістала дивне
