Багряні ріки - Жан-Крістоф Гранже

Фанні відступила. Пов’язка була готова.

— Це були окремі аркуші з карлючками медсестер, — відказала дівчина. — Нічого цікавого.

— Скільки їх було?

— Кілька сотень. Я не розумію, що ви…

— Ви згадували у своїй статті імена, зазначені на тих картках, родини немовлят?

— Кажу ж вам, я написала про це кілька рядків.

— Можна глянути на вашу статтю?

— Я не зберігаю своїх статей.

Вона стояла, випроставшись, склавши руки на грудях.

— Як гадаєте, хтось міг ознайомитися з цими документами? — розпитував далі Ньєман. — Хтось, хто міг побачити в них своє ім’я або імена своїх батьків?

— Я ж сказала вам, що не називала жодних імен.

— Як ви гадаєте, це можливо? Що хтось спускався туди?

— Не думаю. Зрештою, там усе замкнено на ключ… Але яке це має значення? Як це пов’язане з вашим розслідуванням?

Ньєман не відповів. Натомість, уникаючи дивитися на Фанні, він поставив наступне запитання — неначе завдав удару нижче пояса:

— А ви детально ознайомилися з цими картками?

Запала мовчанка. Поліціянт підвів очі: Фанні не рушила з місця, але, здавалося, думками була десь дуже далеко. Нарешті дівчина відповіла:

— Я ж вам уже сказала, що так. Що ще вам потрібно знати?

Ньєман завагався на якийсь змиг ока, а потім запитав:

— Я хотів би знати, чи ви знайшли там картки з іменами ваших батьків. Або ваших дідусів і бабусь.

— Ні, не знайшла. Чому ви питаєте?

Комісар, нічого не відповівши, підвівся. Вони стояли одне навпроти одного, немов вороги на протилежних полюсах. У дзеркалі наприкінці кімнати Ньєман побачив свою перев’язану голову. Глянувши на дівчину, він зітхнув і вибачливим тоном промовив:

— Дякую. І пробачте за цей допит.

Він узяв своє пальто й додав:

— Хоч як це дивно може видаватися, я гадаю, що ці картки коштували життя одному з поліціянтів, що працював над справою. Юному лейтенантові, який тільки-тільки робив перші кроки. Він хотів ознайомитися з цими паперами. І його вбили, гадаю, щоб завадити зробити це.

— Якесь безглуздя.

— Що ж, подивимося. Я збираюся поглянути на ці картки й порівняти їх із медичними справами немовлят.

Він став надягати своє мокре й подерте пальто, коли дівчина його спинила.

— Ви ж не підете в цьому жахливому лахмітті! Зачекайте.

Фанні вийшла з кімнати й повернулася за якусь мить із байковою сорочкою, светром, теплою поларовою курткою і непромокальними штанами.

— Це не ваш розмір, — промовила вона, — але принаймні одяг сухий і теплий. А найголовніше, надіньте оце…

Одним рухом вона натягнула на його забинтовану голову балаклаву з поліестеру[58], закасавши краї аж над вуха. Ньєман, здивувавшись, кумедно закотив очі під цим дивним головним убором. Відтак вони обоє вибухнули гучним реготом.

Близькість і порозуміння миттєво повернулися, немов вихоплені з матерії ночі. Але комісар промовив серйозним голосом:

— Мені треба йти. Провадити далі розслідування. Переглянути архіви.

Ньєман не встиг зреагувати. Фанні обійняла його й поцілувала. Він заціпенів. Його знову кинуло в жар. Він так і не збагнув, чи це повернулася лихоманка, чи у всьому винен цей солодкий і гарячий, як вогонь, язичок, що розсунув йому губи. Ньєман заплющив очі й пробурмотів:

— Розслідування. Мені треба провадити далі розслідування.

Але він уже лежав навзнак на підлозі.

X

51

Карім зірвав огороджувальну стрічку й присів перед досі прочиненими дверцятами до гробівця. Він надів рукавички, просунув пальці в шпарину й шарпнув що було сили. Двері відсунулися. Поліціянт, не вагаючись, засвітив ліхтарика й ковзнув досередини. Зігнувшись під низьким склепінням, він спустився сходами. Промінь світла відбився від чорної блискучої поверхні: дощова вода, яка потрапила до гробівця крізь відчинені двері, залила його до половини, перетворивши на справжній басейн.

«Що ж, вибору в мене нема», — мовив сам до себе Карім. Він затамував дихання й увійшов у воду. Тримаючи ліхтарик лівою рукою, він поплив на боці, індіанським стилем. Пасмо світла розтинало темряву. Що далі в глиб просувався Карім, то глухішим ставав стукіт дощу й посилювався запах цвілі й гнилизни. Тримаючи обличчя обернутим до стелі, поліціянт відпльовувався й борсався, затиснутий між водою та низьким склепінням.

Раптом голова його стукнулась об труну. Карім скрикнув у паніці, відтак обернувся й сповільнив рухи, намагаючись заспокоїтися. Маленька домовина гойдалася на воді, наче човник.

«У мене немає вибору», — подумки повторив Карім. Затиснувши ліхтарик у зубах, він обплив труну, оглядаючи її з кожного боку. Віко було прикріплене кількома гвинтами, але цього разу він помітив те, що не встиг зауважити вчора вранці, коли його заскочив зненацька сторож. Деревина довкола гвинтів була трохи розкришена, а фарба злущилася. Хтось — можливо — відчиняв труну. «У мене немає вибору». Карім дістав із кишені складані обценьки, які можна було застосувати і як викрутку, і взявся відкручувати віко.

Дерев’яна накривка поступово відставала. Нарешті він викрутив останній гвинт. Ударившись головою об склепінчасту стелю — вода прибувала далі, сягаючи йому вже до плечей, — Карім відсунув віко. Витерши рукавом очі, він зазирнув у труну, готуючись затримати дихання.

Марно: Карімові здалося, наче він сам уже помер.

У труні не було скелета дитини. Як і слідів осквернення. Але й порожньою домовина не була: її вщерть виповнювали крихітні кісточки, гострі й білі. Справжнє кладовище якихось дрібних звірків. Тисячі висхлих скелетиків. Тисячі крейдяно білих гострих, наче стилети, черепів. Тисячі реберець, загнутих, наче кігті. Безліч тоненьких, як сірники, стегнових, гомілкових і плечових кісток.

Усі Карімові м’язи тремтіли. Не відпускаючи краю труни, він простягнув руку до цієї кістниці. У світлі ліхтаря міріади скелетів, здавалось, відблискували сяйвом давноминулих епох.

Аж тут за його спиною пролунав голос, що перекрив стукіт дощу:

— Тобі не слід було повертатися сюди, Каріме.

Поліціянтові не потрібно було обертатися, щоб дізнатися, хто говорить. Стиснувши руки в кулаки й похиливши голову над кістками, він промовив:

— Тільки не кажіть мені, Крозьє, що ви в цьому теж замішані…

— Даремно я дозволив тобі вести слідство, — відказав голос.

Карім метнув швидкий погляд на вхід до гробівця: у дверному отворі чітко вимальовувалася постать Анрі Крозьє. Карімів начальник тримав у руці «Манюрен» тої самої моделі, «MR-73», що й у Ньємана. Шість набоїв у барабані. У кишені — магазини для швидкої перезарядки. За кілька секунд можна вистріляти всі набої й зарядити нові без жодного ризику, що револьвер затнеться. Усе, як книжка пише.

— То як же ви вплутались у це паскудство? — запитав лейтенант.

Начальник не відповів йому. Карім підняв мокрі руки.

— Можна мені принаймні вилізти з цього лайна?

Крозьє