Наказано вижити - Юліан Семенов

…Через годину до Мюллера ввели дружину Рубенау.

— Тільки візьміть себе в руки, я не терплю істерик, — сказав Мюллер. — Мушу повідомити вам трагічну новину: ваш чоловік загинув. І вбив його той чоловік, який сидів навпроти вас, он у тому кріслі. Його прізвище — Штірліц, він зник, ми його шукаємо.

Жінка впала, знепритомніла. Коли Мюллер дав їй нашатирю і привів до свідомості, звичайно, почалась істерика; а втім, він знав, як припинити жіночі істерики: вдарив кулаком по столу й закричав:

— Вам дороге життя дітей?! Чи ні?! Ну, відповідайте!

— Так, так, так, — судорожно зітхаючи, крізь сльози відповіла жінка. — Так, так, так…

— Тоді візьміть себе в руки й запам'ятайте, що я вам скажу… Ось паспорт для вас і для Євочки. — Він простяг жінці документи і конверт з п'ятьмастами франками. — Вас зараз посадять у поїзд, виїжджайте до Швейцарії. Ось вам фотографія того, хто вбив вашого чоловіка. В нього два прізвища: одне — Бользен, а друге — Штірліц. Тут же, — він вручив їй другий конверт, — додаток до фото: відбитки його пальців. Поки ваш маленький Пауль сидить тут, у посольстві, мовчіть. Але як тільки він буде з вами в Швейцарії, ідіть у поліцію й розповідайте їм усе. Абсолютно все. І починайте шукати вбивцю вашого чоловіка: він зараз може опинитися в Швейцарії. Відомстіть йому — за себе і за мене. Ясно? Але забудьте віднині моє ім'я. Якщо наважитесь запам'ятати — я вам не позаздрю.

Остання спроба

Від Зальцбурга дорога почала вгвинчуватися в гори; іще лежав сніг; лижний сезон тут — особливо на хороших схилах з північного боку — часом тривав до початку травня.

Штірліц був — як і всю дорогу від Берліна — затиснутий на задньому сидінні між Ойгеном Шрітвассером і Куртом Безе, машину вів Віллі Драхт, штурмбанфюрер з референтури Мюллера.

Інструктуючи групу перед самим від'їздом — після того як Штірліц ознайомився з особистими справами всіх офіцерів, що працювали в Альт Аусзее, в кабінеті шефа гестапо, — Мюллер повторив:

— Хлопці, я доручаю вам Штірліца. Запам'ятайте, що я всім вам скажу, і хай це запам'ятає Штірліц також. Коли він повернувся в рейх, після того, як блискуче виконав завдання в Швейцарії, його життю повсякчас загрожує небезпека. Двічі він дивом виліз із халепи. Якщо попаде в третю — йому не минути лиха. Тому, хлопці, я забороняю вам залишати Штірліца одного бодай на мить. Працювати — разом; харчуватися — разом; спати в одній кімнаті; навіть в туалет ходити разом… Запам'ятайте, хлопці, — він звернувся до трьох високих вайлуватих есесівців, — Штірліц — людина хворобливої сміливості. Він готовий іти проти ворогів з відкритим забралом. Це подобається рейхсфюреру, мені, звичайно, теж, але я відповідаю за його життя перед імперським керівництвом, саме тому відправляю вас із ним.

— Спасибі, групенфюрер, — сказав Штірліц, — я від усього серця вдячний вам за турботу, яку ви виявляєте до мене, але як бути, якщо в Лінці виникне потреба поговорити з тим, у кому я буду зацікавлений — у процесі розслідування? Розмова віч-на-віч — одне, а коли ми почнемо вести розмову на круглим столом, ніякого результату я не матиму…

— Вілла, звідки йдуть передачі на Захід, — відповів Мюллер, — оточена п'ятнадцятьма гектарами чудового парку. Паркан надійно захищає вас від ворога; підступи прострілюються з вишок; гуляйте собі по стежках і ведіть розмови віч-на-віч… Я розумію, в особняку ніхто з тамтешніх людей з вами відверто не розмовлятиме, їм відомо краще, ніж будь-кому, де, яким чином і з якої відстані прослухуються їхні розмови. Але вам доведеться записувати розмови в парку, Штірліц. І передавати їх Ойгену, а ви, — він подивився на Шрітвассера, — організуєте, щоб їх негайно доставляли в Берлін, це ваш клопіт, Ойген: Штірліцу немає потреби забивати голову дрібницями.

— Це не дрібниці, — заперечив Штірліц. — Ви мене, таким чином позбавляєте можливості прослухати свої розмови ще й ще раз, перед зустріччю з іншими співробітниками, я почну плутатися в іменах і фактах… Мені так трудно працювати, групенфюрер…

— Труднощі існують для того, щоб їх переборювати, — відрубав Мюллер. — Це все, друзі. Я вручаю вам Штірліца, якого люблю. Я пишаюся ним. Ви повинні повернути його сюди через тиждень і одержати заслужені нагороди. Хайль Гітлер!

— Групенфюрер, — сказав Штірліц, — а чому б мені не працювати в наручниках?

Мюллер засміявся:

— Коли б зараз становище не було таким напруженим, я прикувався б до вас, намазався б маззю для людини-невидимки й повчився майстерності інтриги, якою ви володієте досконало… Ви мені потрібні живим, Штірліц… Не сердьтеся, дружище, до зустрічі!

…В Альт Аусзеє вони приїхали, коли вже смеркалось; Віллі впав головою на кермо й голосно захропів; потім зітхнув і сказав:

— Я побив усі рекорди! Майже сімсот кілометрів за дванадцять годин! Я сплю, не будіть мене, тут так тихо й повітря чисте! На добраніч!

— Коли я їду не в своєму «хорху», — озвався Штірліц, — у мене починає боліти голова.

Ойген, вилізаючи з машини, пробурчав:

— Це зрозуміло. Я, наприклад, у дитинстві завжди падав з чужого велосипеда. Звичка — нічого не вдієш, як кажуть англійські свині? «Звичка — друга натура», чи не так?

— Саме так, — відповів Віллі.

— У вас хороша вимова, — зазначив Штірліц. — Довго працювали в Англії?

— Я прожив три роки на Ямайці, обслуговував наше консульство, ото було райське життя!

…Ворота вілли «Керрі» відчинялися повільно: працював автомат; коли Віллі загнав машину в темний парк, з невеличкого будиночка біля шлагбаума вийшли два охоронники, зажадали, щоб вони всі пред'явили документи, довго звіряли фотографії в офіцерських книжках СС з обличчями тих, що приїхали, потім попросили вийти, підняли заднє сидіння, перевірили чемодани і, коректно пробачившись, сказали, що необхідно оглянути ще їхні портфелі, особисту ж зброю звеліли здати під розписку.

Потім вийшов третій охоронник, сів коло Віллі (темрява була непроглядна, щілинки, залишені в фарах, дорогу не освітлювали, асфальт петляв між соснами), показав дорогу в третій котедж — там було приготовлено дві кімнати.

— На добраніч, — сказав охоронник, викидаючи руку в нацистському вітанні. — Снідати будете тут же, на заскленій веранді, о сьомій тридцять. Здайте мені, будь ласка, ваші продуктові картки на повидло й маргарин.

— Заждіть, — зупинив його Штірліц. — Заждіть-но. Хто зараз чергує?

— Мене не уповноважували відповідати на запитання, штандартенфюрер! Без дозволу начальника зміни я не маю права вступати в розмови з тими, хто до нас прибуває, пробачте.

— Який у начальника номер телефону?

— Назвіть радіооператору ваше ім'я,