Наказано вижити - Юліан Семенов
— Рейнгард…
— Батьку, коли б я не був патріотом нації, я не говорив би так… Тепер тільки сліпці з партійного апарату Бормана повторюють завивання доктора Геббельса; ми, люди армії, повинні думати про майбутнє…
— Але чи можливе воно?
— Воно необхідне, отже, можливе. Настане час для створення нового стилю, батьку… Знаєш, я дуже настирливо випитував у Власова про причини, які змусили його перейти на наш бік… Він брехав мені… Він розчавлений страхом… Його бурмотіння про необхідність відновлення віри, про особливе покликання російської нації в боротьбі з червоним дияволом — переспіви того, що вкладав йому в голову мій Штрік-Штрікфельд… Власов заплутався сам у собі… Він виявився непідготовленим до поразки, а тому його роздавили, як мокрицю… А ми вже зараз мусимо бути готовими до того, щоб встати з попелу… Я думаю про це… Я поки що не прийшов до певних висновків, але все-таки вже зараз хочу просити тебе вийти у відставку і, пославшись на серцеву хворобу, виїхати з моєю сім'єю до Тюрінгії, в гори, за Ельбу…
…Повернувшись у генеральний штаб, Гелен наказав надрукувати свою «Червону біблію» в двадцяти примірниках, включивши туди лише соту частину тих матеріалів, які зібрав сонм його офіцерів, розкиданих по всіх підрозділах вермахту.
Найцінніші матеріали він мікрофільмував у трьох примірниках, перший сховав у сейф, у шухлядку, на якій було написано: «Особисто для доповіді рейхсфюреру СС» (конче потрібний камуфляж — боявся гестапо; ті ніколи не наважаться лізти в те, що адресовано Гіммлеру, хоч він і не думав показувати цьому паршивцю свої архіви), другий примірник сховав у тайнику, обладнаному в тому домі, де тепер жила його родина в горах; а третій надійно закопав в ущелині, біля альпіністського пристановища Оландсальм, високо в Альпах, на кордоні з Швейцарією.
…І ось тепер, раз по раз повертаючись у думці до візиту Мюллера, який вирвав огризок його матеріалів, зібраних у «Червоній біблії», Гелен болісно шукав виходу: втеча з Майбаху-ІІ на Захід неможлива, його розстріляють як дезертира; чекати наказу істерика і маніяка, який зачинився у бункері, — значить прирікати себе на загибель; той, що тоне, мріє захлинутися в компанії собі подібних: не так страшно, егоїст і після смерті залишається егоїстом.
Гелен засинав і прокидався з думкою про те, як йому вибратися з Берліна, як дістати право на вчинок, і нарешті вночі, під час короткого перепочинку між бомбуваннями, його немовби хтось штовхнув у потилицю.
Гелен підвівся, охоплений жахом, пройшовся по кабінету, бо йому здавалося, ніби він забув те, що зараз бачив уві сні — рятівне й близьке, розжоване, лишилося тільки проковтнути.
— Так! — Гелен зупинився, полегшено засміявшись, ударив себе долонею в лоб. — Ох, ти, боже мій! Бур! Звичайно, я ж бачив уві сні Бура!
Саме він допитував вождя Армії Крайової, який підняв поляків на повстання у Варшаві, щоб не пустити туди росіян, протягом двох тижнів; вони оселилися в невеличкому особняку на березі Балтики, багато гуляли, проходили історію повстання по днях, годину за годиною.
Саме тоді Бур-Комаровський і розповів йому схему організації свого підпілля.
Саме ця схема лягла пізніше в основу гітлерівського підпілля, яке Гіммлер назвав — за пропозицією Гелена — «Вервольфом» — «перевертнем».
Але Гелен завжди віддавав іншим лише маленьку частку того, що мав; головне він зберігав для вирішального часу.
(Вперше він почав думати про те, як замотивувати свою втечу на Захід, коли полковник Бусе сказав, що продуктивна робота під бомбами просто неможлива; ці слова запали йому в голову; він не міг собі уявити, що Бусе, будучи агентом гестапо, виконував завдання Мюллера, впливаючи на Гелена таким чином, щоб той сам попросив Кейтеля звільнити його з поста; після розмови з Бусе Гелен двічі підкинув генерал-полковникові Йодлю думку про те, чи доречно обладнувати запасну штаб-квартиру; але той ніяк на ці слова не прореагував — у ньому теж буяв страх; він не росіян боявся, які стояли на Одері, а безликого дебелого чоловіка в чорному шкіряному пальті з рунами СС у петлицях; не країна, а величезне царство страху.)
…Вранці наступного дня Гелен подзвонив у бункер генералові Бургдорфу і попросив про аудієнцію.
Бургдорф, що пив тепер без упину — починав з раннього ранку, тримався весь день на вермуті чи «порту» і засинав лише на кілька годин перед світанням, — відповів, розкотисто сміючись:
— Якщо вас не розбомблять росіяни, приїжджайте прямо зараз, почастую чудовим обідом…
Гелен вирішивши здійснити ідею Бусе не через Йодля, а в ставці, розклав перед Бургдорфом свої документи — тисячну, звичайно, їх частину, — але той не слухав, каламбурив, згадуючи піші прогулянки в горах, поцікавився, коли Гелен останній раз був у театрі, і найбільше радів з того, що генерал вибрав собі кодову назву «30».
— Ні, але чому саме «доктор тридцять»? Я розумію, пан «п'ять» чи доктор «два», але «тридцять»?!
— Мені було тридцять, коли я вирішив присвятити себе боротьбі проти росіян, — відповів Гелен. — Отже, в моєму кодовому імені немає ніякої хитрості, звичайна символіка… Генерале, я прошу вас влаштувати мені аудієнцію у фюрера… Мені потрібно досить хвилин…
Бургдорф випив вермуту, палив собі ще, посміхнувся:
— А з Борманом не хочете порозмовляти? Який розумний, який скромний, чудо, а не людина…
— Генерале, — повторив Гелен, насилу приховуючи важку ненависть, що з'явилася в ньому до цього п'яного, але все-таки вилощеного генерала, — мова йде про долю німців… -
— Думаєте, про їхню долю ще може йти мова? — здивувався Бургдорф. — Ви оптиміст… А втім, я люблю оптимістів і тому постараюсь допомогти вам.
Через сорок хвилин Гітлер прийняв Гелена.
— Мій фюрер, — сказав генерал, — доля тисячолітнього рейху вирішується на полях битв, і вона вирішиться на нашу користь, у цьому немає ніяких сумнівів…
— Ну чому ж? — тихо заперечив Гітлер. — Навіть Шпеєр написав мені в своєму меморандумі, що війну програно… Ви дотримуєтесь протилежної точки зору?
Гелен ждав чого завгодно, але тільки не цих слів. Він зрозумів, якщо він загається бодай на секунду, втратить обличчя на якусь мить, все для нього буде скінчено; він навіть відчув болотяний присмак теплої води, коли хлопчиськом тонув, упавши з містка в озеро під Бреслау; помилка в розмові з Гітлером непростима, завершення її схоже на падіння у холодну воду, коли опускаєшся на мулисте, страшне дно, голова працює, руки гребуть, а до ніг прикована бетонна балка —