Багряні ріки - Жан-Крістоф Гранже
— У тебе немає жодних доказів цього всього.
Карім пустив повз вуха комісарові слова.
— Настає ранок понеділка, Ньємане. Серті повертається до міста й потрапляє до рук привидові. Відбувається друге вбивство. Цього разу без катувань. Адже привид уже знає все, що хотів знати. Тепер йому йдеться лише про помсту. За допомогою канатної дороги він піднімає тіло в гори. Усе продумано наперед, убивця навіть уже зоставив своє послання на тілі першої жертви. І зоставить ще одне на тілі другої. І він не зупиниться. Ось я й розвинув вашу теорію про помсту, Ньємане.
Комісар сів, відчувши страшенну втому. Він був увесь мокрий від поту.
— Помста за що? І хто вбивця?
— Жюдіт Еро. Точніше, хтось, хто видає себе за неї.
Комісар мовчав, похиливши чоло. Карім нахилився до нього ще ближче.
— Я відшукав місце поховання Сільвена Еро, Ньємане. У крематорії, на цвинтарі. Про саму його смерть я не дізнався нічого особливого. Його роздавила машина. Можливо, й варто тут покопати, я ще не знаю… Але в крематорії я знайшов нову зачіпку. У ніші з урною лежав букет свіжих квітів. Мені вдалося з’ясувати, хто їх туди приносить щотижня вже протягом багатьох років. Знаєте хто? Софі Кайюа.
Ньєман замотав головою, немов відганяючи памороки.
— І як ти це пояснюєш?
— Я гадаю, її гризуть докори сумління.
Комісар не спромігся на відповідь. Абдуф випростався й закричав:
— Та все ж сходиться, чорт забирай! Я не можу собі уявити, щоб Софі Кайюа була справді винною в чомусь злочинному. Але вона знала таємницю свого чоловіка й тримала рот на замку через любов, страх чи бозна-що ще. Проте багато років потай носила квіти до урни Сільвена Еро, бо хотіла спокутувати кривду, яку її чоловік учинив цій родині.
Карім присів навпочіпки, його коси мало не торкалися комісарового обличчя.
— Поміркуйте лишень, Ньємане, — попросив він. — Щойно знайдено труп її чоловіка. Підпис «Жюдіт» свідчить про те, що це помста, якимось чином пов’язана з давно померлою дівчинкою. Але, попри все це, жінка вбитого йде сьогодні до крематорію, щоб покласти квіти перед урною з прахом батька цієї дівчинки. Убивства не пробуджують ненависті в серці Софі Кайюа. Лише посилюють її спогади. І докори сумління. Хай мені грець, Ньємане! Я впевнений, що маю рацію! Перш ніж зникнути, панянка захотіла востаннє віддати шану родині Еро.
Коротко стрижений поліціянт не відповідав. Риси його обличчя загострилися так, що глибокі тіні, які пролягли на ньому, здавалися тріщинами. Минали довгі секунди. Урешті Карім підвівся й промовив хрипким голосом:
— Я уважно прочитав усі ваші матеріали, Ньємане. І там є ще інші вказівки, інші деталі, які ведуть до Жюдіт Еро.
Комісар зітхнув.
— Я тебе слухаю. Не знаю, що це мені дасть, але я тебе слухаю.
Лейтенант кинувся ходити туди-сюди по кімнаті, наче тигр у клітці.
— З ваших документів випливає, що напевне про вбивцю відомо лише одне: він має бути вмілим альпіністом. А ким був Сільвен Еро? Шукачем гірського кришталю. Здіймався за ним на верхівки гір. Батько Жюдіт був винятковим альпіністом. Усе своє життя він провів серед урвищ і льодовиків, подібних до тих, де знайшли два перших трупи.
— Як і сотні інших досвідчених альпіністів цього краю. Це все?
— Ні, є ще вогонь.
— Який вогонь?
— У висновку про перший розтин я зауважив одну дивну деталь, яка відтоді не дає мені спокою. На тілі Ремі Кайюа було знайдено сліди опіків. Кост зазначив, що вбивця розбризкував палку рідину на рани жертви. Він припустив, що це може бути імпортний аерозоль, на кшталт «Керхера».
— То й що з цього?
— А те, що в мене є інше пояснення. Убивця міг бути видихачем вогню й випорскувати займисту речовину з власного рота.
— Я не вхопив твоєї думки.
— Бо ви дечого не знаєте. А саме, що Жюдіт Еро вміла видмухувати вогонь. Це здається неймовірним, але це так. Я розмовляв із одним вогневиком, який навчив її цього, за кілька тижнів до смерті дівчинки. Вона була в захваті від цього фокуса. Казала, що хоче його навчитися, щоб «захистити маму».
Ньєман помасував потилицю.
— На Бога, Каріме, Жюдіт мертва!
— Є ще одна вказівка, комісаре. Ще непевніша, вона, однак, добре вписується в цю заплутану справу. У тому ж самому висновку патологоанатом написав про знаряддя, яким задушили жертву: «Металевий дріт. На кштал гальмівного тросика або струни фортепіано». Серті було задушено так само?
Комісар кивнув.
— Можливо, це нічого не значить, — вів далі Карім, — але Фаб’єнн Еро була піаністкою. Віртуозною піаністкою. Уявіть на хвилю, що трьох жертв справді задушила фортепіанова струна. Чи немає тут певного символічного зв’язку? Струна, що з плином часу натягнулася до краю…
Цього разу П’єр Ньєман зірвався на рівні й загорлав:
— Куди ти хилиш, Каріме? Кого нам шукати? Привида?
Карім, наче присоромлений шибеник, зіщулився у своїй шкірянці.
— Я не знаю.
Ньєман своєю чергою взявся ходити по кімнаті.
— Ти думав про матір? — запитав він.
— Авжеж, звісно, що думав, — відказав Карім. — Але це не вона. — Він стишив голос. — Я ще не все вам розповів, комісаре. Найцікавіще я приберіг насамкінець. Коли я був у квартирі Кайюа, мене там зненацька заскочив привид. Я погнався за ним, але він утік.
— Що?
Карім скрушно посміхнувся.
— Знаю, я зганьбився.
— Який він мав вигляд? — квапливо запитав Ньєман.
— Який вона мала вигляд — це була жінка. Я бачив її руки. Чув її дихання. Жодних сумнівів. На зріст приблизно метр сімдесят. Вона видалась мені доволі міцної статури, але це не мати Жюдіт. Та була справжньою велеткою. Понад метр вісімдесят зросту, плечі — як у вантажника. Кілька свідків підтвердили мені це.
— Тоді хто?
— Не знаю. На ній був чорний дощовик, балаклава й мотоциклетний шолом. Це все, що я можу сказати.
Ньєман підвівся.
— Треба розіслати опис.
Карім стримав його за руку.
— Який опис? Мотоциклістки, що зникає в темряві ночі? — Карім усміхнувся. — У мене є дещо краще.
Він дістав із кишені прозорий пакет, у якому лежав його «Ґлок».
— На ньому її відбитки пальців.
— Вона тримала твою пушку?
— Не тільки тримала, а ще й розрядила в мене над головою. Своєрідна убійниця, еге ж,
