Зарубіжний детектив - Єжи Едігей
Тадеуш підійшов до вікна. Місяць світив ще ясніше, і море скидалося здаля на нескінченну, темну і водночас блискітливу шибку.
— Ну, Галино, що нам робити?
Дружина не відповідала. Натомість, як вчинили б на її місці дев'яносто дев'ять відсотків жінок, заплакала. А чоловік, як зробили 6 у такому випадку дев'яносто дев'ять відсотків чоловіків, сказав:
— Та перестань, ради бога! Дай подумати!
Ледве взяла себе в руки і витерла хусточкою очі. Мрочек сказав:
— Маємо два виходи із становища. Перший — піти вранці в міліцію і заявити про все. Другий — не йти до міліції і нікому ні про що не заявляти. Ніби нічого й не знаємо.
— А що тоді?
— Тоді… — міркував він, — тоді ми повинні викинути кудись ті кістки або… замурувати їх назад в стіну ї добре прибити килим, щоб ніхто якийсь тиждень-два не міг заглянути під нього, а потім почати побілку стін. Це не здивує нікого, бо на Примор'ї люди люблять прибирати. Зрештою, так роблять всі, хто займає чужу хату.
— Як, і залишити його в стіні?! І жити з ним під одним дахом?!
— А що ж робити? Коли маєш на думці щось краще, кажи.
— Я гадаю, що краще його десь закопати.
— А де? І не сьогодні ж! Не знаючи місцевості, не будемо ж блукати поночі, ризикуючи на когось нарватися.
— Але я не хочу жити отак, знаючи, що він… він… Тадеку, зрозумій же мене!
— Пам'ятай, доки він тут з нами, ніхто його не відшукає. А якщо десь закопаємо, викинемо геть чи навіть втопимо в морі, хтось може або підгледіти нас, або знайти його, або… Хто зна, що може бути іще! Це людські кістки. Обов'язково почнеться слідство. І ниточка може привести до клубка. А тоді вже таки потрапимо у справжню біду. Будемо відповідати за замовчування давнього злочину як дядькові співучасники.
— Дурниці! Той вже мертвий був, коли ми іще пішки під стіл ходили. Ніхто нас у причетності до злочину не може звинуватити. Крім того, чому ти впевнений, що саме твій дядько його вбив? Могла людина померти й від якоїсь хвороби…
— І по смерті замуруватися в стіні? А ці цеглини? Ці дві проклятущі, нещодавно виготовлені цеглини? їх би можна було замінити, але де знайдеш старі? До того ж ми нічого не знаємо… А міліція може протягом короткого часу зібрати дуже багато даних… Та людина десь мешкала, працювала, і от раптом її не стало. Зникла в стіні дядькового кабінету і лежить там стільки років. А квіти? Квіти на грудях у небіжчика. Ніби хтось тужив за ним по його смерті. Але коли б та людина померла природною смертю, за нормальних обставин, її б поховали на цвинтарі, і квіти лежали б на труні! Ні, не можу розкусити цього горішка!
Він замовк, важко дихаючи.
— Але що ми можемо зробити? — Галина звела на нього стомлені, перелякані очі.
— Що можемо зробити? Єдине — знову замурувати його, почепити килим і стола підсунути так, щоб до стіни не можна було підійти… Коли поживемо тут трохи, знайдемо абсолютно безпечне місце, тоді витягнемо його. Взимку його можна буде кінець кінцем навіть спалити. Тепер же ні в якому разі ми не повинні його чіпати.
— А коли… коли хочеш його… — Галина глипнула на двері й змовкла.
— Зараз! — сказав твердо. — Я думаю лише про одне: про те, щоб ми змогли спокійно зайняти цей будиночок, і жити як люди… Не хочу, щоб ти думала, що я звичайнісінький собі негідник, який попри все хоче замести сліди, приховати правду, тільки б влаштувати своє життя. Я хочу розгадати цю таємницю, інакше мене все життя мучитимуть докори сумління. Все може бути зовсім інакше, не так, як ми уявляємо. Я візьму шматок кістки для аналізу і постараюсь лабораторним способом дослідити, коли цей чоловік помер. Зрештою, ретельно огляну скелет, може, знайдемо щось в дядькових паперах? Може, це був нещасний випадок, і дядько хотів його втаїти? А може, коли вбив ту людину, то вірив, що вчинив слушно, бо іншого виходу не було? А може, як я вже сказав, якось інакше розв'яжеться питання? Тоді й змогли б ми повідомити власті, і мали б чисте сумління. В усякому разі, зараз іншого виходу нема: треба замурувати кістяк.
— Якби ти не відчинив того вікна… — сказала тихо, — нічого б і не трапилось. Двері б не грюкнули з такою силою, і ми прожили б тут ціле життя ні про що не здогадуючись.
— Але вікно я відчинив, і нічого вже не зарадиш. Ти підеш зі мною чи залишишся тут?
— Залишитись? Ні за що в світі! — схопилась вона. — Будь спокійний… Я вже взяла себе в руки. Постараюсь… постараюсь допомогти тобі.
Усміхнулась до нього блідою, втомленою усмішкою.
— Якщо маємо йти, то ходім! — сказала вона, силкуючись на невимушений тон. — В передпокої на гвіздку висить електричний ліхтар. Треба взяти, якщо хочеш оглянути скелет у ніші.
Він кивнув головою. Обоє рушили до дверей, а потім почали повільно спускатись по вузьких, скрипучих сходинках.
4. ПЕРШИЙ БУРГОМІСТР
Коли увійшли в кабінет і Тадеуш засвітив світло, Галина підійшла до вікна і, відігнувши краєчок штори, зирнула у вікно. Надворі було досить ясно, і віддалені кущі при місячному світлі скидалися на завмерлі в танці примари. Вона здригнулась і відвернулась од вікна. Штора опустилася за її плечима, однак залишилась майже непомітна шпаринка.
Мрочек стояв посеред кабінету, розглядаючись довкола.
— Що ти шукаєш? — запитала, мимоволі понижуючи голос.
— Ні, розмірковую, де б дядько міг тримати кельню, матеріал і все необхідне, щоб замурувати стіну.
— Певно ж, що не тут, — мимоволі усміхнулась. — Такі речі зберігають або в підвалі, або десь у сараї… Чи був у дядька сарай?
— Здається, був. Дядько тримав там верстак.
— Ти спочатку оглянеш скелет?
— Мабуть, краще спочатку принести інструмент, потім зможемо спокійно оглянути, а тоді вже замуруємо стіну.
— Тадеку, слухай…
— Що таке? — він уже взявся за дверну клямку.
— А ти вмієш мурувати?
— Та якось вже спробую. Врешті, не така то й премудрість: змішати трохи піску з цементом і покласти кілька цеглин.
Прихопивши ліхтаря, Тадеуш кивнув дружині.
