Зарубіжний детектив - Єжи Едігей

— Певно, молочниця… — розважливо відповіла Галина. Підвелася, зодягла халат і зійшла вниз. Тадеуш увіпхнув ноги в пантофлі і підійшов до вікна. Над морем займалася погожа сонячна днина. Сад здавався набагато меншим і зовсім не таким таємничим, як вночі.

Прислухався, але внизу чути було лише кроки дружини, що почала поратися на кухні. Відійшов од вікна, розкрив чемодан, витяг електробритву, ввімкнув у розетку. Голився, стиха посвистуючи. Розмірене гудіння бритви потроху розвіювало вчорашній настрій. Усе видавалося значно простішим і не таким тривожним. Вільною рукою сягнув до дядькових нотаток, узяв верхню сторінку й почав наново перечитувати. Заскрипіли сходи. Увійшла Галина, позіхаючи.

— Молочниця… — сказала віддихуючись. — Коли я спустилася, молоко вже стояло на ґанку. Затопила пічку й поставила його на плиту. За п'ять хвилин питимем каву.

Заходилася перекладати білизну в чемодані.

— Навіть хоч би тут була й тисяча скелетів, — сказала чи то до себе, чи до нього, — ходімо купатися! Врешті-решт не для того приїхали ми до моря, щоб…

— Слухай! — вимкнув бритву. — Чим це тхне? — потяг носом. — Здається, щось горить унизу.

— Ой леле! Молоко!

Коли вкладав бритву в футляр, Галина вже повернулася.

— Що там сталося? — спитав без особливої цікавості.

— Питимеш чорну каву або чай, — розвела руками. — Не знаюсь я на цих вугільних печах. Думала, тільки на газі так швидко закипає. А виходить, ні. Википіло до останньої краплини.

— Найкращий вчитель — власний досвід, — вдався Мрочек до сентенцій, беручи рушник і зубну щітку. — Йду вмиватися. Хай буде чай. Нема нічого огиднішого від чорної кави вранці. Бридота…

Відчинив вікно. Лагідний вітерець злегка заворушив аркушиками щоденника Станіслава Мрочека, судді з Поремби Морської. Галина швидко підійшла до вікна і зачинила його.

— Ніколи я не боялась протягів, — сказала без усмішки. — Але в цьому домі маю до них якесь упередження. Їй-право. Невідомо, що ще може статися, коли знову грюкнуть двері.

Чоловік весело засміявся:

— Така гарна погода, що той тип у стіні здається мені просто вигадкою…

Поснідали квапливо на кухні. Ніби за якоюсь неписаною угодою вирішили не зазирати до кабінету. Потім вийшли в садок.

Погода і справді стояла чудова. Легенький вітерець з моря освіжав, бо сонце вже пекло, хоч і був ранній час. Незабаром опинилися на тому місці, звідкіля вночі дивилися на море. Але невеличкий, обвитий плющем сарай не являв собою щось таємниче, а садок, залитий сонячним промінням, виявився особливо гарним. У ньому росли різнобарвні квіти й різні кущі. Замурований скелет був для Галини ніби якимсь фрагментом вечірньої телепередачі, що зникла, щоб не повернутись більше, але закарбувалася у пам'яті якоюсь страхітливою сценою.

Внизу перед ними, за кам'яною стіною, а вірніше, великою скелею, що занурювалась одним краєм у море, простягалась піщаним берегом і зникала в дюні, природно відгороджуючи шмат пляжу навпроти суддівського будинку від його сусідів ліворуч, стояла невеличка моторка, прив'язана до вистеленого на палях помосту.

— Це наша? — запитала Галина й відразу ж поправилася. — Це човен твого дядька?

— Еге ж. Старий, як світ, але добрячий. Дядько купив його вже по війні, вибрав серед всіляких складських залишків, полагодив, приладнав мотор і взагалі дбав про нього, як про рідну дитину… Шкода, що не поплив я з дядьком того ранку, коли серце відмовило йому. Може б, жив він і досі?

Обоє замовкли й рушили до пляжу. Велетенська піщана підкова, куди оком не кинь, була безлюдною. Лише метрів за двісті від Мрочеків вилазив з води якийсь чоловік у чорних плавках.

— Не сказала б, що ці люди цінують те, що лежить у них під самим носом, — сказала Галина, сходячи вниз хребтом дюни. Під її сандалями шурхотів сухий пісок. — Такий чудовий день, а на пляжі жодної душі, тільки ось цей самітник.

— Місцеві жителі, мабуть, збираються на роботу або на ярмарок, а дачники, якщо вони вже є тут, відсипаються. Зрештою, тут, над морем, зовсім небагато осель, тільки єдина наша вуличка, та й ту, по-моєму, заселяють літні люди. Щось я не бачив ні молоді, ані дітей… Оце б мешкав тут, до кінця життя нікуди не виїздив би.

— І я…

Поклавши одяг біля сходинок помосту, стрибнули в човен.

— А ти можеш його завести? — погладжуючи відполіроване поруччя, спитала Галина.

— Ну, звичайно. Нічого складного тут нема. Якщо тільки двигун справний… Бензин є… — Двигун тихенько захурчав. — Одв'язуймо!

Мотузки полетіли на поміст. Тадеуш перейшов до корми й сильно відіпхнувся ногою. Човен м'яко вийшов з-поміж паль і загойдався на воді.

— Поїхали!

За кормою забулькотіло, стрельнуло пінявим фонтанчиком, і моторка шарпнулася вперед. Берег почав віддалятися.

Галина всілася, тримаючись однією рукою за поручень, другою — відгорнула з чола пасмо розкуйовдженого волосся.

— Пам'ятай, що твоя дружина не вміє плавати! — розсміялася голосно. — Не втопи мене!

Двигун гуркотів усе сильніше. Корма осіла трішки глибше, ніс задерся вгору.

— Нема чого лякатися! — крикнув Мрочек. — Море спокійне, як стіл. Трішки поплаваємо і вернемося. Свіже повітря тільки на користь після всього. Потім скупаємося коло берега, я пильнуватиму тебе. Чудово, правда ж?

— Пречудово!

Вона розглядала довгий берег, що з кожною миттю віддалявся. Безлюдно. Тільки все той же чоловік спочивав на пляжі після купання. Помітила його. Лежав на піску, але з цієї відстані здавався таким маленьким, що Галина й не побачила важкого польового бінокля, спрямованого в їхній бік.

— Слухай! Вода на дні! — раптом сказала Галина. — Здається, раніше її не було.

— Ти не звернула уваги. Завжди в човні є трохи води. Певно, протекла крізь брезент під час грози.

Однак зменшив обороти двигуна і глянув униз.

— Прибуває, гей! — закричала Галина зі страхом. — Тадеку, вертаймо!

Ще якусь мить її чоловік дивився на воду, що хлюпотіла в ногах і прибувала на очах. Різко повернув стерно, скерував ніс моторки до берега, прибавляючи газу. Були вони тепер більш як за кілометр від пристані.

Галина машинально підібгала під себе ноги. Вода все прибувала. Моторка сповільнювала хід, хоч Тадеуш намагався витиснути з двигуна все можливе. Берег наближався, ще метрів вісімсот… сімсот…

Моторка нахилилася на борт.

— О чорт! — тихо процідив Тадеуш.

— Слухай! — скрикнула. — Тонемо! Глянь, вода…

Не скінчила. Моторка стала майже вертикально і кормою почала занурюватись у глибину. Мрочек стрибнув у воду і одразу ж виплив тут же коло борту.

— Спокійно, Галино… Стрибай…

— Ні-і-і!

Але стрибнула, бо ніс лодки раптом звівся ще більше вгору. Не встигла скрикнути вдруге й ковтнути води, як підхопили її дужі руки і вона почула спокійний голос Тадеуша:

— Не виривайся… розслаб м'язи., не бійся… допливемо… вже недалеко…

Хоч страх