Зарубіжний детектив - Єжи Едігей

— Мабуть, — підтримав її чоловік, збираючи розкидані папери. — Ну, от і все. Я думав, халупа ущент розлетиться, коли двері бабахнули. Дивись, аж штукатурка пооблітала.

— Зараз приберу, — в її голосі прозвучала нотка господині. — Принесу щітку, бо порозносимо по всіх кімнатах.

— У мить, як візьмеш щітку в руки, станеш господинею цього дому!

Обоє весело розсміялися. Вона вийшла на кухню, а молодий лікар заходився коло шухляд письмового столу.

— Така гарна кухонька! — щебетала Галина, беручись за край килима. — Мрія! От лише пральної машини нема. Ну, та свою привеземо. А холодильник хороший. Добре, що не купили цієї весни…

Тим часом чоловік дістався до найнижчої шухляди, витяг звідти паку паперів і старих фотографій.

— «Двадцять років у Порембі Морській», — прочитав напис. — Дядько, здається, писав мемуари…

За вікном блиснуло. Перші великі краплі вдарили в шибки. Галина шарпнула за килим. Цвях витягся, і килим повис на стіні, оголивши місце, звідки відлетів шмат штукатурки. Там, очевидно, від струсу, на свіжій плямі з'явилась чимала шпарина. Жінка просунула туди палець. Чоловік тим часом розглядав фотографії.

— Слухай, тут щось є, — вона витягла цеглину, з якої обпала штукатурка, і обережно поклала її на підлогу. Нагнулася, щоб зручніше було заглянути в дірку, котра з'явилася в стіні. Сліпуча блискавка різко освітила кімнату.

— Що таке? — запитав молодий чоловік і зиркнув у вікно. — Ну й гахнуло! Йди сюди, подивись фотографію. Ось дядько з моїм батьком, ще коли були хлопцями. А ось на цій мій батько сам-один, коли йому було, може, років з десять.

Він простяг руку до наступного знімка, та в цю мить Галина голосно зойкнула і відскочила від стіни.

Він не встиг навіть отямитись. Фотографії випали з його рук. Вона двома стрибками, подолала відстань між стіною і столом і пригорнулась до нього, уткнувшись лицем в його груди.

— Там… Там… — прошепотіла хрипким голосом.

— Що там?..

Він відштовхнув її від себе і струснув, тримаючи за руки.

Не відповідала. Сам кинувся до стіни. Те, що побачив, змусило його відсахнутися. Але заглянув у дірку знову, навіть просунув руку туди.

— Ні-і-і! — скрикнула жінка. — Облиш!

— Не бійся, Галинко! — лагідно сказав, силкуючись бути спокійним, хоча в голосі його бриніла нотка тривоги.

— Тадеку, Тадеку… чи? — не змогла докінчити.

Доктор Тадеуш Мрочек витяг з кишені коробку сірників і при слабкому полум'ї одного з них почав знову вдивлятися в дірку. Раптом струснув головою, наче від моторошного сну. Сірник обпікав пальці, але він не відчував болю.

З ніші, що утворилася, проваллями очниць на нього дивився людський череп.

Блискавка освітила вікно, і після неї запав ще більший морок. Мрочек випростався.

— Ясно одне: тут лежить якийсь небіжчик. Треба дізнатись, що це все означає…

Намагався говорити спокійно, навіть усміхнувся, але одразу ж споважнів і знову глянув на стіну.

— Я повинен збільшити цю дірку. Треба побачити, що там є. Якщо тобі страшно, вийди, Галинко.

Вона мовчки, рухом голови заперечила. Перший переляк минав, підійшла ближче до чоловіка.

Мрочек рішуче просунув руку в дірку і шарпнув. Відвалив другу цеглину і витяг, потім третю…

— Закрий фіранками вікно й увімкни світло.

Засунула темні штори і майже навпомацки крутнула вимикач біля дверей. Відгородившись від грози, Галина відчула себе певніше.

Череп виглянув в усій своїй «красі», широко посміхаючись до них двома рядами зубів, з яких три передніх були золоті і блищали так, наче їх вчора вставили.

Мрочек почав далі витягати цеглину за цеглиною. Працював у цілковитій мовчанці. Галина сіла в крісло і не відривала погляду від отвору, що помітно розширявся.

Нарешті молодий лікар випростався й утер піт з чола. У відкритій ніші лежала людина, що померла багато років тому, але замурована тут зовсім недавно, про що свідчили свіжі сліди мулярської праці.

З хвилину дивилися вони на цю страшну постать, котра лежала з перехрещеними на грудях руками. На скелеті збереглися рештки зотлілого одягу й шкіряного взуття. Лікар підійшов і витяг з кістяних пальців засохле стебло.

— Хтось йому поклав квіти на груди… — проказав тихо. — Схоже, що в цій стіні похований він кимось, хто любив його…

— Або з жалю, — тихо додала Галина. — І, може, навіть хтось жалкував не за ним, а просто тому, що так сталося…

3. П. М. 1967!

Була ніч. Гроза пройшла вже кілька годин тому, і в вікно невеликої спальні на другому поверсі з-поміж верхівок дерев сяяв повний місяць. Відблиск його миготів на хвилях морських, що розмірено набігали на берег.

Галина, стоячи біля вікна, вслухалася в голоси моря. Потім підійшла до ліжка. Глянула на чоловіка. Він сидів у піжамі, підібравши під себе ноги, читав якийсь машинописний текст і курив.

— Що ж ми тепер робитимем, Тадзю? — запитала впівголоса.

Він мовчки знизав плечима, не відриваючись від дядькових мемуарів.

— Чому ти не повідомив міліцію?

Повільно загасив у попільничці сигарету і відказав, не дивлячись на дружину:

— З цим завжди встигнемо. Тут треба добре поміркувати…

— Над чим? Невже ти гадаєш, що зможу хоч на хвильку заснути, знаючи, що там, унизу, той лежить і шкірить зуби?

Зиркнув на неї.

— Тихіше, прошу тебе! Я знаю, що міліція приїхала б і забрала його.

— То чому ж ти не зателефонував?

— Бо… бо на цьому справа не закінчилася б, а лише… почалася б…

— Тадеку, тут щось не так. Прошу тебе, поясни, в чім річ, чому ти так дивно поводишся. Спочатку була гроза, і ти сказав, що не хочеш повідомляти цього по телефону, що поїдеш сам, як тільки злива вщухне. А випогодилось, була вже ніч, і ти сказав, що в такому маленькому містечку навряд чи опівночі хтось є в міліції і що поїдеш вранці. А тепер кажеш, що… на цьому справа ке скінчилася б… скажи, що тебе непокоїть?

Він глянув на дружину стомленими очима, лагідно притягнув її до себе:

— Ти хочеш знати, що я думаю?

— Таж певно! — проказала рішуче.

— У перший же момент, знайшовши того… чоловіка, я почав роздумувати над тим, що ти сказала, коли ми щойно приїхали сюди.

— Роздумувати над тим, що я сказала? А яке ж це має відношення до всього цього? А що ж я такого сказала?

— «Я все життя мріяла мати хатку з садочком у невеличкому містечку». І ще: «Багато років треба було б працювати нам, щоб придбати все це».

— Так. Але ж не сказала я, що мрію про будиночок із скелетом, вмурованим у стіну!

— Однак сказала, що мрієш про хатку, чи не