Зарубіжний детектив - Єжи Едігей
— Це було вісім років тому… — молодий чоловік мимохіть усміхнувся. — Не дуже мені ці місця запам'яталися. Я гостював тут якихось три чи чотири дні. Але розшукаємо. Ще раз дякуємо вам.
— Четвертий будинок праворуч! — гукнув нотаріус, коли зачинились дверцята. — А я мешкаю в будинку номер п'ять. Якщо відчуватимете в чомусь потребу, дзвоніть в будь-яку пору. Я дома буду сьогодні з восьмої вечора.
— Спасибі…
Машина рушила. Нотаріус помахав услід рукою. Авто віддалялося поволі, потім круто повернуло, і молода жінка, що вдивлялася у внутрішнє дзеркальце, втратила старого з поля зору.
Постав один житловий будинок, другий, потім ще один в риштованні, далі дорога повела в рідкий з височезними деревами сосновий лісок, і раптом перед мандрівцями відкрилась рівнина, що повільно спускалась до моря, яке простягалось аж до небокраю.
Нарешті дорога повернула праворуч, до великої купи дерев і кущів, серед яких заблищали червоною черепицею невеличкі будиночки, що стояли на положистому косогорі, який вів до води.
— Як тут хороше… — прошепотіла жінка.
Молодий чоловік ствердно кивнув головою, ніби відповідаючи власним думкам.
— Я був тут всього раз. Дядько мешкав сам-один над морем, — і він, піднявши руку від керма, показав на дерева. — З саду стежка веде одразу ж на пляж. Зрештою побачиш… Ох і спека ж…
Він утер ребром долоні чоло і знову спустив руку на кермо.
— Задуха, — жінка глибоко зітхнула. — Мабуть, буде гроза, — кивнула в бік далекої хмари, що темніла над морем, край її світився в промінні призахідного сонця. Чоловік кивнув і ще раз витер чоло.
— Боже, ну й пражить.
Автомобіль в'їхав поміж садки. Серед них навіть будинки важко було розпізнати. Крізь густу зелень пізнього літа ледь було видно білизну стін.
Машина уповільнила хід.
— Два… чотири… — чоловік озирався довкіл. — Їй-богу, не пам'ятаю. Ці садки схожі один на одного. Може, тут?
Авто зупинилося. В глибині саду, на стежці стояла немолода вже жінка у комбінезоні, великому солом'яному капелюсі і старих шкіряних сандалетах, взутих набосоніж.
— Пробачте, чи не тут часом будинок судді Мрочека?
Жінка підійшла до хвіртки, розчинила її навстіж і лише тоді озвалася:
— А ви, певно, племінник? — голосно запитала й похилила в смутку голову, а потім підвела очі, не змігши стримати цікавості. — Вероніка казала мені ще вранці про ваш приїзд. Ну хто б міг подумати, правда ж? Такий порядний чоловік і помер, а всілякі там пройдисвіти до ста доживають. Так вже ведеться. Ми з самого початку сусіди з ним, ніколи ні поганого слова, ні суперечки. Коли мого старого кілька літ не було вдома, він все мені по господарству помагав. Та горе не питає. Я казала часом: «Пане суддя, вже не ті літа, щоб кожного ранку в морі купатися!» А він тільки сміявся. Здоровий був, наче кінь, як то кажуть. Купався від ранньої весни до пізньої осені. Поплаває хвилин з п'ятнадцять і назад. На роботу при будь-якій погоді пішки ходив, аж за три кілометри! І повертався також пішки. Але врешті-решт навіть машина псується, не те що чоловік. Вийшов поплавати вранці і вже не вернувся. Витягли його, нещасного, з води аж увечері, перед заходом сонця. Серце не витримало. Мій старий теж помагав його шукати, у нас є власний човник. Іноді на рибалку старий виходить, коли, звісно, море спокійне. Інакше я б не дозволила. Так боюся хвиль, а він каже, що тоді риба краще ловиться. А пан суддя, якби мав жінку, то, певно, ще б жив би собі. Жінка не дозволила б того всього. Старість є старість. Нічого вдавати з себе молодого, коли вже сил бракує.
— Так, прошу вас… — перебив балакучу жінку суддів племінник. — То котрий дядьків будинок? Вже не пам'ятаю, вісім років минуло, як був тут.
— А ось цей, — показала наліво рукою, в якій тримала садові ножиці. — А з того боку живе друга сусідка, лікарка Ясінська, там вже й кінчається дорога. Далі нема проїзду, там піщана дюна.
— Спасибі.
Машина рушила, але через кільканадцять метрів Мрочек різко загальмував.
Ще трохи посиділи нерухомо. Потім молода жінка прошепотіла:
— Містечко невелике… Всі вже про нас знають.
Він кивнув. Відчинили дверцята майже одночасно. Попростували до хвіртки. За сталевою сіткою, густо обвитою диким виноградом, видніла між кущів стежка. Раптом почувся виразний монотонний шум десь поблизу.
— Чуєш? Море!
— Так одразу ж за садком пляж.
— Страшно…
— Чого? — він повернув ключа. Добре змащений замок відімкнувся беззвучно.
— Страшно, — тихо повторила вона, — померти ось так, у морі, поряд з берегом і своєю домівкою… Як страшно усвідомлювати тонучи, що це — смерть…
— Не завжди. Якщо то був припадок, скажімо, аневризм сердечного м'яза, він міг знепритомніти й потонути, нічого не відаючи.
— Нещасний чоловік, — вона обвела довкола поглядом.
— Так, смутно це все. — На жаль, я так мало знав його. За окупації він перебував у Росії, після війни осів тут і навіть носа не показував з цієї Поремби. Вони з батьком моїм за щось посварились, тому й не підтримували стосунків, навіть не листувалися. Я був тут, як вже тобі розказував, усього один раз під час канікул. Погостював днів зо три. Недалеко звідси ми стали табором, то я й заскочив до нього. О, дядько так зрадів зустрічі. А потім, коли батько помер, він приїздив на похорон, потім на наше весілля. Здається, тоді зрозумів, що треба підтримувати зв'язок з останнім членом родини, тобто зі мною. Мабуть, давалась взнаки самотність, ну й літа брали своє. А мені дядько весь час здавався зовсім чужим. Може, якби не помер, все б якось владналося?
— А мені його дуже жаль. Пам'ятаєш, яким був він на. нашому весіллі? Такий милий і трішечки старомодний у найкращому розумінні цього слова…
— Ти не зрозуміла. Мені теж жаль дядька, але не так сильно, щоб побиватися за ним. Все-таки для мене він був досить чужою людиною.
Далека хмара закрила сонце. В саду потемніло.
— Багато років треба було б працювати нам, щоб придбати все це!
— Так, він був порядною людиною. Навіть на мене записав спадщину. Не думай, що не пам'ятаю цього. Він у всьому був порядною людиною. Тобі подобається цей будиночок?
— Здалеку дуже симпатичний.
— Але чи ти справді довго витримаєш отут, у цій глушині?
— Я все життя мріяла
