Справа зниклої балерини - Олександр Віталійович Красовицький
Злість і образа стисли їй горло. І чого він вирішив, що саме зараз потрібно шукати Назимова? Невже він і справді повірив у плітки заздрісниць про те, що офіцер міг убити її сестру через ревнощі? І чому Яків Менчиць на його боці? Як давно він почав так сліпо довіряти усім, навіть найбожевільнішим наказам Тараса Адамовича? Невже вона зробила помилку, коли прийшла тоді до нього…
– Коли я дивлюсь на картини Олександи Екстер, мені здається…. – він вмовк так само раптово, як заговорив, – здається, що я от-от відкрию її таємницю, зрозумію… Вони схожі мені на фрески чи ікони – такі самі уламки нашого світу, такі самі яскраві кольори. Особливо на цю фреску, хоч не пригадую її картин на релігійну тематику. І все-таки… Все-таки вона робить…
Давнє, майже забуте слово упало додолу з його уст, відбилося від підлоги і задзвеніло луною між стінами.
– Гріх, – безбарвним голосом сказав Олег Щербак.
Міра здивовано подивилась на нього.
– Чому?
– Не впевнений, що ви зрозумієте. Мистецтво – це щось чисте, прекрасне. Возвеличує творця. Коли я дивився, як танцюють балерини, яких навчала бабуся, я бачив цю велич і красу. Пуанти підіймають балерину угору, вона, наче янгол – злітає над землею. Ніжинська…
– Оновлює балет?
– Чи спотворює його. Екстер надихає її і так само спотворює живопис. Це не справжнє мистецтво. Не від янголів…
З церкви Міра виходила задумливою, хоч і спокійною. Янгол згорнув у сувій її тривоги.
А на іншому кінці міста чоловік у військовій формі звивав у сувій якусь картину. Він закінчив роботу, загорнув сувій у папір, наче букет квітів і вийшов, грюкнувши дверима.
XXVI. Броніслава Ніжинська
З одного боку він розумів, що вчиняє жорстоко. Однак жорстокість і милосердя – надто незбагненні речі, нерідко убираються в маски одне одного. Чим більше про це думати, тим заплутанішим все виглядатиме. А йому навпаки – потрібно все розкласти по полицях. Менчиць не до кінця розумів суть розслідування. Міра не знала кількох важливих деталей. Але це на краще. Трохи згодом вони зможуть їй усе розповісти.
– Ви впевнені, що вона вислухає нас? – запитував Яків Менчиць. Вираз його обличчя важко було назвати оптимістичним.
– Вислухає, – кинув через плече Тарас Адамович, поклавши сокиру біля величезної колоди, з якої стирчало кілька обрубаних гілок. Господар будинку нахилився за цурками, що розлетілись по обидва боки від колоди.
Молодий слідчий стежив за його рухами, інколи нахилявся підібрати розщеплені дрова. Здається, тільки тиждень тому Міра приходила в цей сад у легенькій суконці, а сьогодні Тарас Адамович готує дрова для печі. Відігнав думку про те, що розслідування триває вже не перший місяць.
– Яблуня? – запитав він, кивнувши в бік цурок.
– Яблуня була б непоганим варіантом, – погодився Тарас Адамович. – Тим паче, що я не так давно обрізав деякі старі гілки. Однак ні – яблуні ще недостатньо просохли. Це осика.
Менчиць здивовано подивився на нього.
– Щось не так? – запитав господар.
Молодий слідчий не наважився озвучити. У батьківському домі про осику розповідала бабця. Батько нерідко записував її перекази, просив деталізувати. Малий Яків боявся тих історій, однак слухав, навіть, якщо його виганяли в сіни. Бабця казала, що на осиці повісився Юда, тому її листя трясеться від Божого прокляття. Біля дому осику ніхто не садив, і ховатися від грози під нею теж не можна – може влучити блискавка.
– Батько ніколи не топив осикою, – він завагався. – Казав, що лихе дерево.
Тарас Адамович опустив сокиру на цурку, нахилився, поставив на колоду наступну.
– Дід говорив, – сказав колишній слідчий після того, як сокира знов впала на колоду, – що коли збираєшся заночувати в лісі, треба обвести навкруг себе коло осиковим кілком – віджене нечистого.
– Бабця казала, якщо повісити на осику вбиту змію, то вона оживе і вжалить свого кривдника, – завважив гість.
Тарас Адамович відклав сокиру. Менчиць не змінив виразу обличчя, але щось незбагненне, схоже на дружню усмішку, промайнуло.
– Дід говорив, в стіни хліву треба встромити гілки осики, аби вберегти худобу від відьом, – озвучив господар контраргумент.
Менчиць узявся за одну ручку металевого кошика з дровами й відповів:
– Бабця казала, не можна сидіти в тіні осики – захворієш.
Тарас Адамович стенув плечима, завваживши:
– Дід розказував: щоб мрець не встав із домовини, слід встромити йому в груди осиковий кілок.
Менчиць звів брови на лоба:
– Ви справді в усе це вірите?
– А ви?
– Не знаю. Дитячі казочки, але чомусь здається, що будь-які прикмети чи легенди можуть бути правдивими з якоїсь причини. Ми не зберегли їх у первісному вигляді, тому вони мають вигляд божевільних історій.
Тарас Адамович усміхнувся.
– Можливо, маєте рацію.
– Але ж хіба ви справді вірите у розповіді вашого діда? У те, що осика – оберігає?
– Не зовсім.
– Одна з найголовніших бабиних засторог була – не можна топити хату осикою.
Тарас Адамович відчинив вхідні двері і вони майже одночасно зайшли до передпокою.
– Чому? – запитав Тарас Адамович.
– Та все тому – нечисте дерево.
– Гм…
– Але ви топите, – чи то запитував, чи то констатував Яків Менчиць.
– Як бачите, – розвів руками господар. Він подивився на співрозмовника і усміхнувся.
– Дід згадував ще одну річ: є лише два дерева, окрім дуба й бука, яких просто шкода кидати в піч, що не дають диму й сажі. Якщо топити осикою, то сажа вигорить з димоходу.
Менчиць, що зупинився поруч з господарем, запитав:
– А друге дерево?
– Вільха. Але її не знайшов, тому не маю нічого проти осики. А от чим справді не варто топити піч – то це сосною чи ялиною. Але в кожного свої забобони.
Господар поставив кошик біля печі. Менчиць окинув її поглядом, завваживши незвичні обриси.
– Конструкція дивна, – чи то запитав, чи то сказав він.
– Міра сказала б
