Голова Мінотавра - Марек Краєвський
Він глянув на Попельського, але той промовчав.
— Але звіряткові хотілося ще смачненького, — Воронецький зацмокав губами, наче посилаючи повітряні поцілунки. — Остання дівчинка, із Сілезії, справді була незайманою. Вихованка сиротинцю. Боязке, трохи заплакане дитя… Таке, щоб притулити, потішити…
Воронецький почав кружляти навколо Потока, щомиті стусаючи його носаком черевика й штрикаючи ключкою. Його це вочевидь розважало.
— Ніщо не могло завадити останньому жертвоприношенню, — сказав він. — Треба було все докладно передбачити. Це не могло відбутися в Польщі. Тут було надто небезпечно. Я зв’язався з бароном фон Кріґерном і пробачив йому мою зламану руку. Бачите, який я був великодушний! У салон-вагоні я приїхав до Бреслау з дівчиною, а через кілька купе був Поток. Під Бреслау я переодягся жінкою. Зрештою, мені ж це неважко вдавати. — Він кокетливим рухом поправив неіснуючі коси й почав пускати бісики до Попельського. — Я відвіз її до готелю, котрий мені порекомендував фон Кріґерн. При нагоді позбувся друкарської машинки, на якій Поток надрукував цю начебто мою дисертацію. Це так, про всяк випадок… Адже я друкував листи до Новоземської на тій-таки машинці, підписуючись неіснуючим графом фон Банахом. Передбачлива жінка порадила їх написати, щоб звести на манівці розслідування… — Раптом він змінив тему: — Але в Бреслау було дуже мило. Новий рік я зустрів у фон Кріґерна, а Поток — з останньою жертвою.
Воронецький покрутив головою й скорчив дитячу міну, наче поганий актор.
— Ах, яка ж вона була перелякана! — пищав він тонким голоском. — Усе питала мене, навіщо я переодягся в жіноче вбрання… А я їй: «Кохана, ми їдемо на новорічний бал-маскарад. Зачекай на мене в тому готелі. Невдовзі я приїду по тебе».
Попельський заплющив очі. Не міг дивитися на Воронецького, не міг слухати, як він говорить різними голосами, то басом, то фальцетом.
— І я захистив цю дисертацію в Лукасевича, — долинуло до нього наче здалеку. — Але повернімося до нашого читання!
Дисертантові треба було підготуватися до захисту. Перш ніж зустрітися з керівником, він змінив прізвище. Узяв перше-ліпше, яке йому спало на думку. Воно жодним чином не могло асоціюватися із графом Юліушем Воронецьким, якого в науковому середовищі всі знали й поважали, як засновника стипендій для незаможної молоді. Син не хотів, щоб його асоціювали з батьком. Це могло викликати певне пожвавлення, зацікавлення преси і т. д. А він лише хотів здобути ступінь тихо й без зайвого розголосу. Спершу треба було впевнитися, що його таємницю не розкриють. Удаваний докторант не міг дозволити собі дискутувати з керівником із приводу роботи. Ці консультації могли викрити його невігластво. На декількох нечисленних зустрічах із професором Лукасевичем у Варшаві Воронецький струшував головою, сміявся сам до себе, аплодував, словом, удавав ексцентричного дивака. Говорив він небагато, зате всі зауваження керівника записував дуже старанно. «Нехай за мене промовляє моя робота», — знай повторював. Оскільки в цьому середовищі не бракувало видатних учених, котрі поводилися ще химерніше, ніж докторант, Лукасевич і двоє рецензентів нічого не запідозрили, тим більше, що дисертація справді була новаторська й прекрасно написана.
І все закінчилося так, як він собі спланував. Воронецький став доктором філософії в галузі математичної логіки. Виконавець заповіту покійного графа, відомий львівський адвокат доктор Пшиґодський-Новак, не здивувався, що спадкоємець змінив прізвище, тим більше, що ця процедура відбувалася в його канцелярії. Блудний син став єдиним власником величезного маєтку, вирішив осісти в Баранячих Перетоках і почати нове життя. Напевне, він і вчинив би так, якби не страх, що давав про себе знати спершу легеньким поколюванням, а потім розрісся, наче ракова пухлина. Воронецький панічно боявся, що злочин колись буде розкрито. Велику загрозу для нього становили три особи, три найважливіші dramatis personae[57]: Новоземська, Неробіш і Поток. Спершу він устромив у голову Новоземській заховану в тростині смертоносну спицю. Те саме він збирався зробити й із Неробіш, але це було не так легко. До неї постійно приходили люди. Навіть хтось вдерся до неї, коли її не було вдома. І нарешті, коли вже Воронецький усе спланував, під будинок Неробіш на вулиці Жоґали приїхав поліційний фургон, і її заарештували. Усі Катовиці гули від пліток про бабелу, що робила підпільні аборти в якійсь дірі. Чимало жінок тремтіли від думки, що вона може розповісти на допитах. Тремтів і Воронецький. Але Неробіш нічого не розповіла про нього, за що він їй щедро віддячив, передавши кругленьку суму, завдяки якій вона цілком незле влаштувалася у в’язниці.
— Нещодавно я отримав телеграму від фон Кріґерна, — голос Вороненького залунав ближче. — Йому дошкуляє в Бреслау ваш друг, такий собі Ебергард Мокк. Та фон Кріґерн і не такі справи залагоджував, він його сам віднадить від розслідування. — Граф легковажно махнув рукою. — Отож загрозу становив лише спраглий аматор незайманих дівчат. Але Бог і тут змилосердився. Убивши поліцейського в себе вдома, під час затримання Поток мав лише один шлях до втечі: через дах до сусіднього будинку, а тоді — скік на балкон, до моєї таємної квартирки. Я саме був там, бо мав побачення з однією чарівною молодою дамою. Тож я прихистив Потока у своєму помешканні. Він сидів там два тижні, носа не вистромляв навіть до нужника. Срав у відро, а сцяв у раковину. Фу! Уявляєте, як смерділо? Німці кажуть: «Смерділо потворно!» Потвора смерділа потворно! — він знову розсміявся. — Через два тижні я вивів його вночі й привіз сюди. Тут Мінотавр жив півроку. А сьогодні я віддам його у ваші руки, комісаре. Кінець розповіді. Надійшов час Тезея.
Воронецький перевів подих після довгої промови і якийсь час мовчав. Потім підвівся, легко відсунув набік ширму й скерував світло прожектора на колоду для рубання дров, у якій стриміла велика сокира. Колода стояла на підлозі, вистеленій гумовими фартухами.
— Знаєш, Едзю, що
