Хрест із сапфірами - Гілберт Кійт Честертон
Отця Бравна терміново викликали на прохання Патрика Ройса, велетня-секретаря, котрий у минулому належав до богеми. Ройс був ірландцем, він належав до того типу католиків, котрі ніколи й не згадують про своє віровизнання, поки не потраплять в якусь халепу. Та навряд чи прохання Ройса виконали б настільки швидко, якби один із детективів не був другом і прихильником приватного детектива Фламбо, це ж неможливо — бути другом Фламбо й не наслухатися нескінченних розповідей про отця Бравна. Отож поки молодий детектив на ім’я Мертон полями вів низенького священика до залізниці, їхня бесіда була набагато конфіденційнішою, ніж цього можна було сподіватися від цілком незнайомих людей.
— Наскільки я розумію, — відверто сказав містер Мертон, — у цьому всьому важко знайти якийсь смисл. Тут немає кого підозрювати. Маґнус — набундючений старий дурень; він надто дурний для того, щоб бути вбивцею. Ройс вже віддавна був найкращим другом баронета, а його донька, це поза сумнівом, просто обожнювала батька. Крім того, це просто безглуздо. Хто міг убити такого веселого старигана, як Армстронґ? Хто підняв би руку, щоб пролити кров людини, котра розважала всіх пообідніми балачками? Це все одно, що вбити Різдвяного діда.
— Так, це був веселий дім, — погодився отець Бравн. — Це був веселий дім, поки господар був живий. Як ви думаєте, після його смерти в домі також пануватиме радість?
Мертон здригнувся й зацікавлено подивився на співрозмовника.
— Після його смерти? — перепитав він.
— Так, — безпристрасно продовжував священик, — господар був веселуном. Та чи він зумів передати свою веселість? Будьмо відвертими, хіба в будинку є ще хтось, кого можна назвати веселим?
У мозку Мертона ніби відчинилося віконце, і у ньому з’явилося дивне світло здивування, котре вперше за увесь час освітило те, що було відомо з самого початку. Він часто заходив до Армстронґів у дрібних справах, котрі йому доручав старий філантроп, і тепер йому пригадалося, що атмосфера в будинку була справді похмурою. В кімнатах з високими стелями було дуже холодно, оздоблення було посереднє й провінційне, у коридорі, де постійно гуляв вітер, світилися слабкі електричні лампи і їхнє світло не надто відрізнялося від місячного. І хоча рум’яне обличчя старого, його срібно-сива борода освітлювали кожну кімнату і кожен коридор, де він проходив, вони не залишали після себе жодного тепла. Безсумнівно, це відчуття примарного дискомфорту частково було спричинене надзвичайною життєрадісністю та експресією господаря, йому не були потрібні лампи чи печі, як він казав, тому що його зігрівало власне тепло. Та коли Мертон пригадав інших мешканців, то мусив визнати, що вони були лише тінями свого господаря. Похмурий слуга з його жахливими чорними рукавицями був схожий на персонажа з нічних жахіть, секретар Ройс, здоровань у твідових штанях, котрий нагадував бика, носив коротку борідку, та в цій солом’яно-світлій бороді почала дивно проблискувати перша сивина, а широке чоло було всіяне зморшками. Він, звичайно ж, був добродушний, але якийсь сумний, і виглядав так, ніби його в житті спіткала якась велика невдача. А донька Армстронґа виглядала так, ніби й не була його донькою, у неї було надзвичайно бліде й чутливе обличчя. Вона була граціозною, та в її постаті відчувалося якесь тремтіння, через що вона нагадувала осику. Інколи Мертон думав, що вона, напевно, дуже боїться гуркоту потягів.
— Розумієте, — сказав отець Бравн, скромно кліпаючи очима, — я зовсім не впевнений, що веселість Армстронґа була приємна для інших мешканців цього будинку. Ви кажете, що ніхто не міг убити такого чудового старигана, а от я в цьому не впевнений; ne nos inducas in tentationem.[11] Якби я і вбив когось, — просто додав священик, — то це був би якийсь оптиміст.
— Чому? — здивовано вигукнув Мертон. — Ви вважаєте, що люди недолюблюють веселість?
— Люди люблять, коли хтось часто сміється, — відповів отець Бравн, — та я не думаю, що вони люблять, коли хтось постійно посміхається. Веселість без гумору — дуже надоідлива справа.
Якийсь час вони йшли мовчки вздовж зеленого пагорба над залізницею, а коли дійшли до довгої тіні будинку Армстронґів, отець Бравн раптом сказав, ніби хотів відігнати від себе неприємну думку, а не висловити її серйозно:
— Звичайно ж, у вживанні алкоголю немає нічого ні доброго, ні поганого. Та чомусь мені видається, що таким людям, як Армстронґ, інколи треба випити келих вина, щоб стати трохи сумнішими.
Шеф Мертона, сивий і дуже здібний детектив на ім’я Ґільдер, стояв на зеленому пагорбі, чекав на слідчого і розмовляв з Патриком Ройсом, величезні плечі і щетиниста борода котрого виднілися над його головою. Це було дуже помітно ще й тому, що Ройс завжди ходив сутулячись і, коли йшов у своїх церковних чи домашніх справах, то ступав важко й скромно, ніби буйвол, котрий тягне тарантас для прогулянок.
Помітивши священика, Ройс із незвичайною для нього привітністю підняв голову й відвів його на кілька кроків убік. Тим часом Мертон доволі шанобливо, але й із хлопчачою нетерплячістю звернувся до старшого детектива:
— І як, містере Ґільдер, наскільки ви наблизилися до відкриття цієї таємниці?
— Це не таємниця, — відповів Ґільдер і сонно подивився на граків.
— Ну, принаймні для мене якась таємниця тут є, — посміхаючись, відповів Мертон.
— Все доволі просто, мій хлопче, — промовив старший детектив, погладжуючи сиву загострену борідку. — Через три хвилини після того, як ви на прохання містера Ройса пішли покликати священика, все стало зрозуміло. Ви знаєте того слугу в чорних рукавицях, котрий зупинив потяг?
— Знаю, звичайно ж. Коли бачу його, мені аж моторошно стає.
— Так ось, — промовив Гільдер, — коли потяг від’їхав, цей чоловік зник. От такий-от холоднокровний убивця. Втік на потягу, котрий поїхав сповістити поліцію.
— Тобто ви повністю впевнені, що це він убив свого господаря? — перепитав молодший детектив.
— Так, синку, я повністю впевнений, — сухо відповів Ґільдер, — хоча б через таку дріб’язкову причину, що він украв з письмового столу господаря двадцять тисяч фунтів готівкою. Ні, тепер є лише одна річ, котру потрібно з’ясувати — як він убив Армстронґа. Виглядає на те, що череп
