Хрест із сапфірами - Гілберт Кійт Честертон
— Що ви маєте на увазі? — запитав його приятель.
— А ось що, — рішуче сказав священик і раптом показав на калюжку, затягнену тоненьким льодом, котрий поблискував у місячному світлі. — Ви пам’ятаєте, кого Данте поселив в останньому, льодяному колі пекла?
— Зрадників, — сказав Фламбо й здригнувся. Він подивився довкола на неживі дерева, отруйні й непристойні контури ландшафту й на мить уявив себе Данте, а священика з його струмуючим голосом — Віргілієм, котрий веде його по країні вічних гріхів.
А голос продовжував:
— Як ви знаєте, Олів’є був донкіхотом, він заборонив шпіонаж і секретні служби. Однак, як це інколи буває, поза його спиною цих правил не дотримувалися. І порушником був наш старий знайомий Еспадо — той самий яскраво одягнений денді, котрого називали Стерв’ятником через його гакоподібний ніс. Вдаючи зі себе благодійника, він нишпорив серед солдатів англійської армії, поки врешті не знайшов продажну шкуру, котрою виявився — милий Боже! — той, хто стояв на чолі всієї армії. Сент-Клерові негайно були потрібні гроші, гори грошей. Лікар, котрий потім дискредитував цю сім’ю, ще тоді погрожував тими викриттями, на котрі він потім усе ж наважився, але швидко перестав. Подейкували про якісь жахливі й доісторичні діяння англійського євангелика в Парк Лейн, про злочини, котрі не набагато кращі, ніж людські жертвоприношення або продаж людей у рабство. Генералові були необхідні гроші на придане для доньки, для нього слава, котра супроводжує багатство, була настільки ж важлива, як і саме багатство. Він розірвав останню нитку, шепнувши кілька слів бразилійцям, і багатство полилося до нього від ворогів Англії. Та з Еспадо-Стерв’ятником розмовляв ще один чоловік. Якимось чином похмурий молодий майор з Ольстеру зумів здогадатися про цю огидну справу, і, коли вони з генералом неквапом прямували дорогою до моста, Мюррей сказав йому, що той повинен негайно піти у відставку, в іншому випадку він постане перед військовим судом і його розстріляють. Генерал зволікав з остаточною відповіддю, поки вони не підійшли до тропічних дерев біля мосту, і там, на березі річки, біля пальм, освітлених сонцем (я бачу це, ніби на картині), генерал витягнув свою шпагу й убив майора.
Зимова дорога замерзла, її оточувала темна гущавина. Фламбо побачив далеко попереду нечіткий ореол, котрий виник не від місячного чи зоряного світла — це був вогонь, котрий запалила рука людини. Розповідь священика майже добігла кінця, а Фламбо все дивився на це світло.
— Сент-Клер був породженням пекла, справжнім. Ніколи, я ладен заприсягтися, він не виявив такої ясности мислення й сили, як тоді, коли тіло бідного Мюррея лежало біля його ніг. Ніколи, у жодному з його тріумфів, як правильно помітив капітан Кейт, цей обдарований чоловік не був настільки блискучим, як у цій останній битві. Він холоднокровно подивився, чи на його зброї не залишилася кров Мюррея, й побачив, що кінчик шпаги, котрою він заколов майора, залишився в тілі жертви. Він поглянув спокійно, так ніби дивився з вікна клубу, щоб передбачити можливі наслідки. Зрозумів, що люди все одно знайдуть підозріле тіло, витягнуть підозрілий уламок шпаги, помітять невідомо чому зламану шпагу. Сент-Клер убив, але не змусив замовкнути. Та його владний розум піднявся проти такої несправедливости, бо був ще один вихід. Він міг би зробити труп менш підозрілим. А для цього треба його сховати між іншими трупами. Через двадцять хвилин вісімсот англійських солдатів рушили назустріч своїй смерті.
Тепле світло з-поза зимового лісу мерехтіло все яскравіше, сильніше, і Фламбо прискорив ходу. Отець Бравн також пришвидшив крок, але видавалося, що розповідь його повністю захопила.
— Такою була доблесть цієї тисячі англійських солдатів і геніяльність їхнього командира, що якби вони без зволікання атакували висоту, то цей божевільний марш-кидок міг закінчитися перемогою. Та зла доля грала ними, ніби пішаками, і в неї була інша мета й інші міркування. Вони мусили стирчати в болотах до того часу, поки видовище мертвих воїнів англійської армї не стало звичним. І потім — велична сцена: сивоволосий і майже святий солдат віддає свою зламану шпагу, щоб припинити кровопролиття. О, для експромту все було організовано досить добре. Та мені видається (щоправда, я не можу цього довести), що, поки всі сиділи в кривавому болоті, хтось засумнівався і… здогадався.
Священик замовк на мить і продовжував:
— Внутрішній голос підказує мені, що це був наречений доньки генерала, її майбутній чоловік.
— Але чому ж Олів’є повісив генерала? — запитав Фламбо.
— Частково з лицарства, частково з політичних міркувань Олів’є рідко обтяжував свої війська полоненими, — пояснив священик. — Переважно він усіх їх звільняв. Цього разу також звільнив усіх.
— Усіх, крім генерала, — сказав високий чоловік.
— Усіх, — повторив священик.
Фламбо насупив чорні брови.
— Я щось не все збагнув, — сказав він.
— Це інша картина, Фламбо, — таємничо й напівпошепки сказав отець Бравн. — Я не можу цього довести, але можу більше — я це ніби бачу. Ось уявіть собі. Військовий табір, котрий на світанку піднімається з голих, випалених пагорбів, і бразилійські мундири, вишикувані у похідні колони. Червона сорочка й довга чорна борода Олів’є розвіваються на вітрі, в руці він тримає широкополий капелюх. Він прощається зі своїм ворогом і звільняє його, простого сивоголового англійського ветерана, котрий дякує йому від імени своїх солдатів. А вони струнко стоять позаду генерала, поруч — запаси їжі й засоби пересування для відступу. Б’ють барабани, бразилійці вирушають в дорогу, а англійці стоять, ніби статуї. Вони не рухаються до того моменту, поки останній бразилійський воїн не зникає з горизонту. Потім відразу ж ламають шеренги, ніби пробуджуються до життя; на генерала дивляться п’ятсот облич, облич, котрі неможливо забути.
Фламбо аж підскочив.
— О! — вигукнув він, — ви хочете сказати…
— Так, — хвилюючись, сказав отець Бравн. — Це рука англійця накинула зашморг на шию Сент-Клера; можливо, це була та ж рука, котра подала перстень його доньці. Це руки англійців підтягнули генерала до ганебного дерева; це були руки тих людей, котрі поклонялися йому і йшли за ним до перемоги. Це англійці (нехай Бог простить і підтримає нас усіх!) дивилися
